Привіт, кумо! Оце повернулася з кризового Києва, де долар скаче гопки, народ перманентно роздратований і не полишає відчуття, що хтось просто з тебе регоче, гребучи твої гроші лопатою і ще вішаючи тобі на вуха вермішель. Це неприємне відчуття. А найгірше, що всі говорять, як жити стає все гірше, що так погано ніколи ще не було і таке інше. Як це не було?
Мама розповідала, як купувала чи не 1989 року кілька пачок зубного порошку. Продавщиця пішла по нього в підсобку. Народ у магазині почав нервувати: за чим стоїмо? Шо ви, женщина, купуєте? Тридцять пачок зубного порошку?
За нею швидко виросла черга. Бо те, що хтось бере мішками, скоро пропаде, тому ним треба затаритися, хоч і невідомо навіщо. Врешті підійшла якась тітка, запитала, в чьом тут дєло, і сказала:
— Та вона ним побілить і все.
І народ розійшовся.
Шо ви, женщина, купуєте?
Були й доленосніші моменти. Якось на побаченні ми з хлопцем ішли за руки через парк. І він вирішив зайти у громадський туалет біля полтавського Краєзнавчого музею. Я, як дурна, стала біля чоловічого туалету чекати.
— Мєсто встрєчі ізмєніть ніззя, млін, — сказала якась старша компанія і противно захихикала, лузгаючи сємочки.
Я розсердилася й перейшла до жіночого туалету. А там! Аж до самих сходів піднялося те, що вийшло з клоаки. Якби не зима, я, мабуть, зомліла б.
Коли мій романтичний кавалер вийшов із вбиральні і знову взяв мене за руку, в моєму умі постали мікроби, часточки, весь набір. І вже я цього забути не змогла. Ось так. Якби не стан громадських туалетів, може, ми побралися б, жили б у Полтаві і плодили полтавців.
Але для Полтави, я думаю, краще те, що тепер там нормальний туалет.
1 
1
Коментарі
19