Мої панки

У сиву давнину, на другому курсі університету, я грала на бас-гітарі у панк-групі.

Не всі в Лондоні вірять, коли кажу це, бо у своєму рожевому платті я на панка не схожа. Тоді рожеве плаття було тільки у моєї теперішньої куми. У мене ж були витерті джинси, які я порвала іще більше і вступила до панк-гурту.

Діло було так. До нашого гуртожитку прибула делегація панків: із пірсингом повсюди, ірокезами, в черевиках, які тоді називали "говнодавами". Вони шукали мого друга Пашу, який мав басистські амбіції. Проте Паші десь не було. Я витягнула власну гітару й запропонувала панкам заспівати щось хором. Доки Паша повернувся в гуртожиток, їм він уже був не потрібен.

Якщо раніше всі композиції панків були на зразок "бум-ца, бум-ца", то я навчила їх грати в темпі вальсу — "бум-ца-ца, бум-ца-ца" і запровадила в текстах українську мову, аби виступати на фестивалях. Панки погодилися і почали писати тексти пісень, вибираючи з російсько-українського словника всі незрозумілі їм слова, такі як "ціп"як". Доки вони розучували нові розміри й тональності, я читала в куточку переклади Курта Воннеґута, якого любив головний панк Дімєц. Після репетицій ми пили чифір і курили "Приму" без фільтра. Я хотіла привести свою майбутню куму в рожевому платті, щоб вона прозріла, скинула те плаття і також записалася до нас. Та в той день, на її щастя, панки підрядилися на заробітки щось розвантажити в місцевому гастрономі.

Рожеве плаття було тільки у моєї теперішньої куми

Минув рік. Я знайшла роботу, тривало навчання, і панки виявилися зайвими. Треба думати про майбутнє, запевняла себе. Якби хтось сказав, що через 15 років згадуватиму панків з великою ностальгією, я б засміялася: "Ви ще скажіть, що я носитиму рожеві плаття".