Привіт, кумо! Ти давно говорила про писанки? Я недавно. У мене є співробітник-українець, народжений у Британії. Хоча виріс і вчився тут, він постійно їздить то до Тернополя, то до Івано-Франківська в гості до знайомих дівчат.
— Влодку, а ти колись зустрічався з англійками? — питаю я.
— Та нє, а шо з ними розмовляти? — знизує плечима Влодко. — Вони постійно говорять про всякі дурниці — друзів, паби, роботу, подорожі. А я хочу про писанки, співанки, вишиванки?
Хотіла спитати, чи українські дівчата в Тернополі з таким уже ентузіазмом говорять про писанки, але не стала. Нехай кожен залишається при своєму: в його Україні люди носять вишиванки, співають повстанських пісень і ходять до церкви, а в моїй — пашуть, як папи Карло, зляться на владу і роблять кар"єру. Так я вирішила — і зраділа, що я сучасна українська людина, яка добре знає, що відбувається вдома.
Я неухильно перетворююся на діяспору
Але раділа недовго. Учора познайомилася з кількома українцями — молодими спеціалістами, що працюють у Лондоні. Ми почали говорити про Україну, і я збагнула, що в цій розмові мені краще всього просто кивати головою.
Звісно, я читаю українські газети, у мене є всі канали телебачення і радіо. Проте немає можливості щоденно бачити, чути, нюхати, торкатися до України. І все частіше, думаючи про неї, я уявляю собі всеношну на Великдень у церкві в Полтаві, кошик із крашанками та квітучий бузок. Я зовсім не хочу згадувати про політичне болото, епідемії і злидні, в яких і досі живе багато наших людей. Я неухильно перетворююся на діяспору, і мене це жахає. Давай, доки я ще не вступила до Союзу українок і не почала вишивати хоругви, приїду до тебе в гості, і ти мене від цього вилікуєш.
1 
1
Коментарі
6