Із Біллом, старим хричем номер два — господарем, у якого я зараз знімаю кімнату, — мене звела спільна знайома, литовська письменниця. "Не знаю, чи це тобі підійде, — попередила вона. — У тебе ж багато речей..."
Речей у мене насправді не так багато. Книги, одяг, сокодавка — оце, у принципі, і все. Коли я квартирувала в Девіда, старого хрича номер один, то в мене взагалі була одна валіза. Але у хрича-два треба жити взагалі без речей.
У Білла є все. У нього є колекція радянської хамси, кільки і шпротів. Підлога на кухні захаращена турецьким пивом, шотландською мінералкою, між якими видніється пляшка кримського "Аліготе" 1985 року: етикетка до неї приліплена скотчем, бо вже розпадалася на порох. Повсюди якісь порцелянові русалки, піонери і рибки з радянських комодів 1980-х. Припадає пилом оксамитовий у розводах піджак, пошитий із портьєри кримського будинку відпочинку: хрич має багато друзів серед українських і грузинських митців і береже їхні іронічні подарунки.
Хрич купує такі ж оливки, як і я, і помилково їсть мої
У нас із ним однаковий смак. Хрич купує такі ж оливки, як і я, і помилково їсть мої. Він любить таку ж качину грудинку і кладе її на мою полицю в холодильник. Йому до смаку той же французький хліб і польський хрін. Він никає мою оливкову олію, думаючи, що то його. І постійно кудись ховає мої банки-склянки на кухні, щоб не заступали трьох гарбузів, художньо розміщених на комоді. Він думає, що одного дня я зрозумію натяк, кудись поховаю своє барахло і перестану претендувати на місце в морозилці.
Але я просто вичікую в засідці. Одного дня він зрозуміє, що його гарбузи оточені моїми буряками, а його морожені ягнячі відбивні поховані під моїми пельменями, купленими в магазині "Матрьошка" на Голловей-роуд. І усвідомить: цю війну йому не виграти.
1 
1
Коментарі
35