Моя мама любить усе нове, красиве й поліроване. Нові речі для неї, родом із сільської бідності 1950-х, означають життєвий успіх. А ще нове не смердить. По хаті, де я зараз винаймаю кімнату, вона ходила нюшкуючи: звідки ж тут несе старим і запрілим? Визначити це неможливо, бо в тій хаті найновіше — це, мабуть, я.
По приїзді в Лондон я квартирувала в старого хрича, який мав повну хату антикваріату, а це — друга серія.
Тільки новий хрич іще старіший, і барахла в нього ще більше.
Обнюхавши всю хату намарне, ми пішли в магазин делікатесів, який тримає донька господаря. І там мама зраділа, мов детектив, що врешті розгадав заплутану справу. Ось ці витончені квіти у вазі віддають гнилими лимонами. Оцей хліб шибає дріжджами. А цей сир пахне шкарпетками діда Льоні.
По приїзді в Лондон я квартирувала в старого хрича
Дід Льоня тягне за собою цілий шлейф запахів. Коли літо — це стільники на пасіці. У спеку це ситро: дід Льоня тисне на важіль балона з газировкою, вода б"є по сиропу в склянці, шипить і, змішуючись із ароматом "білого наливу", пахне раєм. Пізніше дід збирає врожай тютюну і сушить його на підвіконнях, а потім курить смердючі самокрутки з газети "Сільські вісті" — починаючи з першої сторінки, аби остання, з усмішками й гуморесками, лишилася надовше. Час від часу від діда несе самогонкою. Восени дід починає пахнути димом: люди несуть йому коптити курей і качок. Він — добрий різник, його запрошують колоти свиней, потім він довго готує шинки й ковбаси з прянощами, про які на селі й не чули: майоран, ялівець. Коли час колоти нашу власну свиню, дід смалить її паяльником. Весь куток виходить на ґанок, веде носом і знає: у нас сьогодні свіжина.
Дід Льоня — мамин батько. Помирав, каже вона, довго: шукали-шукали причину, та так і не знайшли. І вже під кінець єдине, що приносило діду полегшення, — це понюхати пучок лаврового листя.
1 
1
Коментарі
54