Італьяно веро

Привіт, кумо! Пишу з Італії. За три дні перелетіла з Криму до Флоренції. Вранці розплющила очі й не могла зрозуміти, в якій я країні. Потім дісталася до Інтернету, де легко можна встановити українську мову, і збагнула: таки я не в Криму. Там в інтернет-кафе української немає, а співробітники вішають тобі локшину на вуха, що це технічно неможливо.

Перед поїздкою я намагалася хоч трошки вивчити італійську мову. Цілими днями слухала аудіоуроки. Говорю я нею на такому рівні: тикаю пальцем у те, що мені треба, і кажу: "Оце, скільки?". Люди розуміють.

Я тикаю пальцем у те, що мені треба

Але мої мовні потуги, хоч і дають майже нульову користь у практичному плані, несподівано заторкнули таку ділянку моєї пам"яті, про саме існування якої я давно забула. Я запитувала в якогось перехожого, як пройти до площі святого Марка, коли раптом на язик вискочила фраза: італьяно веро. Закрутилося в голові: лашате мі кантаре, кон мі гітара*ль мано, лашате мі кантаре ун канцона п"яно-п"яно... За ним полилося: о соле, о соле міо! Далі — більше: згадався перший альбом "Бітлз", слуханий ще до того, як я вивчила англійську. Потім почалася Едіт Піаф: же не регретте рьян! Колись загадкові, далекі, незбагненно прекрасні звуки оформилися в цілком зрозумілі фрази: "Дозвольте пісню заспівати з гітарою в руці", "Не шкодую ні про що", "Я — справжній італієць". Я зрозуміла й переклала пісні свого дитинства на рідну мову.

Спершу я була страшенно щаслива. Все крутила в голові слова, які зазвучали по-новому. А потім стало трошки сумно. Бо чарівна уявна Італія дитинства розтанула й поступилася цілком реальній Італії з плоті, крові й цегли. І ще невідомо, чи полюблю я цю другу.