Феєрверк надії

Привіт, кумо! Чомусь згадала феєрверк, що був 1991 року.

Тоді стало дуже цікаво жити. Уже прийняли Декларацію про незалежність, але ніхто не знав, як її розуміти. Директор школи вже не став на останній дзвінок грати гімн совка, але "Ще не вмерла" було надто страшно, і ми закінчили рік під компромісне "В Радянськім Союзі ти щастя знайшла". Полтавою ходила надрукована на сірому папері листівка про те, скільки олії, вугілля і буряку відбирає в України Москва, і як ми жирно заживемо при незалежності. Листівка була повна чисел із дробами, і ми їй свято вірили. Тоді ще важко було збагнути, що хтось може надрукувати текст повністю від балди. Учительки російської літератури відчули близький кінець і пророкували повну бездуховність покоління, яке не вивчатиме Фонвізіна. І воно таки виросло бездуховним, хоча навряд чи Фонвізін грав тут суттєву роль.

Я поїхала в Ленінград з торбою харчів і кип"ятильником

Настало літо, і в серпні я поїхала в Ленінград на екскурсію з торбою харчів і кип"ятильником. Але екскурсії не було. Був путч. Ленінград, тоді ще місто інтелігенції, став на бік демократії. Ми ходили на мітинги, і я навіть махала кишеньковим синьо-жовтим прапором. А знервовані батьки в цей час сиділи в полтавському гаражі й слухали в машині "ворожі голоси". Через три дні Україна оголосила Незалежність. Я повернулася додому, і ми пішли на салют. Його формальним приводом був день народження чи день смерті Марусі Чурай. Але для нас це було святкування Незалежності. І то був найкращий феєрверк у світі — а я бачила їх чимало. І як розквітали квіти в нічному небі, так, здавалося, завтра ж розквітне й Україна. І не через завали мила й сала, а через свіжий вітер свободи, що дасть нам нове дихання.

Я досі в це вірю.