Динозаврик

Привіт, кумо! Кожна людина має особливе вміння, талант, яким вона відкрито чи таємно пишається. Я, наприклад, умію язиком таке робити, що більш ніхто не може. По-перше, вмію скручувати його в трубочку, але це ще трапляється. А по-друге, вмію складувати його втричі. Люди не те що повторити — бачити це не можуть.

Один мій однокурсник умів так відкрити м"язи горла, що пляшку горілки міг залити в шлунок за вісім секунд. Біда в тому, що більш нічого йому так добре не вдавалося.

А є такі таланти, від яких хочеться плакати. Приятель Джонатан покликав мене на каву.

— Познайомишся із моїм ризько-пітерським другом Юрієм. Він дуже класний скульптор, покаже тобі свої роботи.

Юрій, кучерявий окастий немолодий митець, двадцять років жив нелегалом у Парижі, нарешті отримав латвійський паспорт і приїхав до Лондона його перевірити. Паспорт спрацював, його пустили без проблем, і він почав будувати плани продажу своїх робіт на Альбіоні.

Я знала, що нічого він не продасть

Я попросила подивитися, сподіваючись фотографій. Але Юрій витяг із кишені жменю поролонових кубиків різного кольору. Кубики виявилися непростими. Якщо їх вивернути, кожен перетворювався на фігурку — динозаврик, перстень, квітка. Майстерність, із якою він вирізав це все всередині шматка поролону, викликала в мене душевний щем. Юрій сміявся і говорив про те, як продаватиме їх з-під поли, щоб не платити мита. Я знала, що нічого він не продасть. У місті, де криза спустошила ресторани, перукарні й супермаркети, кому треба динозавр навиворіт? Якщо твій власний дім знецінюється щодня, хто інвестує в замок на піску? Коли ні за що купити тепла, кого привабить крижана скульптура? Ці речі стають непотрібними, вони губляться, розсипаються, тануть, лишаючись тільки в пам"яті. А пам"ять — такий ненадійний матеріал.