Колись у сиву застійну давнину, в одному провінційному дурдомі, жив-поживав психіатр. І випало йому заступити в нічне чергування. Нічні чергування в дурдомі — це вам не мило по тазику ганяти. Черговий приймає хворих, яких привозить "швидка", обстежує їх, із білою гарячкою відправляє в одне місце, з "голосами" — в інше, зі злісним енурезом — у третє. А ще черговому лікарю за розпорядком належить бути присутнім о третій ночі на харчоблоку при закладці масла в кашу. Принаймні так було тоді, бо яке зараз у дурдомах масло?

Як правило, черговому психіатру не до каші. Чергування довге, і якщо випадає вільна хвилька, то краще подрімати, щоби краще метикувати потім. Але одної прекрасної ночі наш психіатр вирішив таки прийти на харчоблок і засвідчити закладку масла, згідно з посадовою інструкцією.

Прийшов він по третій, і каша у величезній алюмінієвій каструлі вже була майже готова. Із дна підіймалися бульки. А поруч, на пласкій тарілці, лежав 2-кілограмовий кусень жовтуватого масла.

— Коли будем закладувать? — запитав психіатр.

— А січас уже, через минуту, — відповіли кухарі. — Ви йдіть собі.

Психіатр пішов, але за 5 хвилин повернувся. Масло далі собі лежало на тарілці.

Яке зараз у дурдомах масло?

— Шо ж ви не заложили? Закладуйте зараз, бо мені потім буде ніколи, — скомандував психіатр.

Кухарі скрипонули зубами, але вкинули кусень у каструлю. Психіатр пішов, але дорогою передумав і повернувся до харчоблоку. Поряд із каструлею, на тій-таки тарілці, лежав оплавлений і обліплений кашею шматок масла.

— Шо це таке? — запитав він. — Чого ви не залишили масло в каші?

Кухарі подивилися на нього крізь сльози в очах і жалібно прошепотіли:

— Так воно ж розтане!

×