Апельсин

Привіт, кумо! За сім років роботи на радіо мені вперше випало працювати в новорічну ніч. Я обклалася чорним шоколадом, цмулила каву, головне ж — з"їла апельсин, а потім порскала шкіркою, щоб пахло Новим роком.

Адже він пахне саме апельсинами. Ну, ще глицею. Але саме апельсини, ці фантастичні кулі щастя, під охороною кепкастих базарних грузинів були найвищою розкішшю застою.

Апельсинів зазвичай було два: для мене і для сестри. Батьки іноді брали скибку, але переважно відмовлялися й казали:

— Та ну його, я більше яблука люблю. Їжте ви.

Ми думали: "Не розуміють батьки в апельсинах". Нам і на думку не спадало, що вони так кажуть, аби нам дісталося побільше.

Я більше яблука люблю. Їжте ви

Я апельсин їла довго: відкушувала шматочки від кожної скибки. Сестра ковтала швидко й сідала дивитися, як я доїдаю свого. Це було нестерпно. Доводилося ділитися. З того часу я знаю, що в байці про мураху й бабку лох — саме мураха, бо розважність не окупається.

А коли вже апельсин було повністю з"їдено, зшивалася шкурка, для чого її зрізали у формі спіралі. Це добре вдавалося сестрі. Її апельсин, як живий, стояв у серванті між кришталем і нагадував про блаженство жовтогарячої плоті.

Одного разу в гості прийшла подружка сестри, побачила той апельсин і як зраділа! Думала, їстимемо і її пригостимо. І мало не заплакала, коли з"ясувала, що то не апельсин, а його мумія.

Цю історію я розповіла чоловікові-американцеві. Він мало не заплакав, так йому стало нас шкода. Але я сказала, що жаліти тут нічого. У нас було щасливе дитинство. В нас були батьки, які любили яблука.