пʼятниця, 21 вересня 2012 15:00
Світлана Пиркало
Світлана Пиркало
Світлана Пиркало

Я в носі мала

"Пані Оксано, допоможіть із промоцією виставки", – пише мені на Facebook такий собі Тарас Полатайко, який рекомендується українсько-канадським художником. Лист я ігнорую.

За два тижні приходить іще один. "Пані Оксано, то розкажіть у себе на Бі-Бі-Сі про мою виставку", – добивається Тарас. Очевидно, все-таки він звертається до мене. Пригадую якісь його некошерні коментарі про етнічні й расові меншини. Цікавість до його виставки на нулі.

"Пане Богдане, – відписую йому, – я давно вже не працюю на Бі-Бі-Сі".

"А я, до речі, не Богдан, а Тарас", – кокетує він.

"Та і я не Оксана, а Світлана", – кажу я.

"Ну, але ж Світлана й Оксана більше схожі, ніж Тарас і Богдан!" – захищається чи ображається канадсько-український художник. На цьому я вважаю дискусію вичерпаною.

Про Тараса і його виставку мені нагадала несподівано британська газета Guardian. Вона та кілька інших дуже пристойних видань вмістили досить великі репортажі про "Сплячу Красуню" – інсталяцію пана Полатайка в Києві. На високі ложа він поклав кількох панночок модельної зовнішності, яких теоретично можна було цілувати, а якщо красуня при цьому розплющить очі – то цілувальник мусить з нею одружитися. Для цього нібито на вході мав показати паспорт без штампа. Цілувати красунь дозволялось і жінкам, що трохи заплутувало справу, беручи до уваги невизнання одностатевих шлюбів в Україні.

Дуже хочеться побачити чоловіків – із почуттям власної гідності, які не підкладають своїх, а тим більше чужих, жінок незнайомцям

"Це метафора самої України, – захоплювалася рецензентка у Guardian. – Це ж Україна – Спляча Красуня! Вона чекає на свого принца!"

А я хочу шановному художнику сказати отаке.

Якщо вам хочеться прославитися через витвір мистецтва, де гомо сапієнс лежить у звабливій позі із заплющеними очима і чекає, поки йому в губи увіп'ється хтивий представник протилежної статі… то роздягніться і ляжте самі.

"Мистецтво" зі сплячими красунями – це справді метафора України. Країни, яка відома переважно жінками, і переважно голими. Одні у звабливих позах із заплющеними очима чекають, хто їх обере. Український бандюк із гімнастом на хресті, приїжджий пакистанський бізнесмен, грецький пастух, який задешево купив турне з обіцянкою знайти наречену, що залюбки поїде на його безлюдну грецьку гору, бо в Миколаєві їй світить спитися з безвиході.

Інші з грудьми наголо протестують проти всіх подразників світу: Путіна, Берлусконі, Російської православної церкви. Їхні фото прикрашають західні часописи. "Дякуємо вам, – шепочуть в екстазі редактори, – за надану можливість абсолютно легітимно публікувати голі груди на перших шпальтах солідних газет".

Третя сидить у тюрмі.

І мені це вже страшенно набридло. Дуже хочеться побачити чоловіків. Не тих, що підкладають красивих брюнеток із беззахисними шийками широкому загалу в ім'я якогось дуже підозрілого мистецтва. Не тих, що мутять свої тихі політичні справи під прапорами ув'язненої дами з косою. Не тих, хто стрижуть капусту з ешелонів нікому більше не потрібних женихів. І не тих, які закликають іноземних інвесторів приїхати подивитися, як роздягаються наші жінки навесні, бо більше нічим привабити. А звичайних чоловіків із почуттям власної гідності, які не підкладають своїх, а тим більше чужих, жінок незнайомцям.

Давайте, панове, ви вже будете хвалитися тим, що створили самі. Бо вашу метафору України я мала в носі.

Ось таке моє суворе слово. Але мимоволі все ж усвідомлюю, що таки популяризую жінколюбного художника Полатайка через засоби масової інформації. І таки сама експлуатую голих українських жінок, щоб написати цей текст. Тепер боятимуся відкривати Facebook. А раптом там повідомлення: "Красно дякую, пані Оксано"

Зараз ви читаєте новину «Я в носі мала». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

39

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі