Піду до Рубаса

Село, де живе моя бабуся, двадцять років тому було перспективним. Вона хвалилася:

— Три тисячі дворів.

Для мене ця перспективність була у магазинах. Їх стояло п"ять. У господарчому пахло залізом, у промтоварах висів одяг, у продтоварах продавали смачні тістечка. Ще були "Культтовари" та іграшковий.

Піти до магазину називалось "у село". Коли бабуся ходила "у село", я її зустрічала. Несла сумку, зазирала до неї аж у хаті. Рядочком стояли буханки хліба, у коричневий папір замотані цвяхи, а цукерки — на дні. Зазвичай грамів сто ірисок, іноді — штук шість "Ромашки". Я з"їдала дві. Решту бабуся ховала:

Стояли лише пляшки оцту і банки кабачкової ікри

— Мені не шкода, але щоб не зашкоділо!

Потім у магазині не стало мила. Казали, що його немає і у Москві. Подруга бабці — баба Катя — розповіла, як дружина Горбачова приїхала у дитсадочок. Буцімто дітки їй розказали вірша:

— Тьотя Рая, дайте мила, бо вже воші мають крила, як нас поїдять, то й до вас полетять!

Мило з"явилося, але закрився іграшковий магазин. Бабця дізналася, що там "якісь баптисти відкрили молітвєнний дом". А на два величезні магазини навісили замки. Був час, коли у продтоварах стояли лише пляшки оцту і банки кабачкової ікри. Поряд — відра і гумові чоботи.

У лазні якийсь час був меблевий цех. Бабця ходила туди купувати дошки. Тоді я побачила, як роблять круглі м"які дивани. Сосновий каркас оббивають фанерою, обтягують поролоном, а вже наверх — тканину.

Зараз як приїжджаю — немає жодного магазину. Тільки пара кіосків. Сільський підприємець Петро Рубас повісив на них таблички зі своїм прізвищем. Тепер бабуся замість "піду в село", каже:

— Піду до Рубаса.