— Коли повернувся в Україну, не знав, що робити тут. Чоловіком не бідним був. Тому одразу чимось зайняв собі руки. Зробив у хаті ремонт. Потім підійшли з пропозицією хлопці. Мовляв, давай у Тернополі щось будувати, — розповідає 56-річний Петро Сандуляк із Чорткова на Тернопільщині. 14 років жив у США. 2008-го повернувся в Україну. Створив тут фірму з будівництва та продажу нерухомості.
Опівдні Петро Ярославович сидить за кермом сірої автівки. Їдемо через центр Чорткова. Обабіч густо припарковані машини.
— Тут усі за кордоном на заробітках. І от одна така мати в Італії. Шкодує сина. Купила йому машину, то він і катається. Половина авто їздять тут без потреби. Економіка стоїть. По собі суджу, що робив кілька років тому й зараз — небо і земля. За цілий день хіба відвезу матеріали, та й все, — каже Сандуляк.
Поміж дво- та триповерхової забудови в центрі міста виділяється високий скляний офісний центр. Його звела фірма Петра Ярославовича. На фасаді — реклама курсів англійської мови та магазину меблів із Німеччини й Італії.
— Цей шестиповерховий будинок називають "стєкляшка", "хілтон", "акваріум". Став здавати його по 10 доларів за квадрат, коли долар був по 8 гривень. Мав відбити будівництво років за 15–20. Зараз бачу, не відіб'ю і за 50–60 років, — додає Петро Сандуляк.
За кілька хвилин доїжджаємо до дверей готелю біля центральної площі. Заходимо в пустий ресторан. Просимо офіціанток принести каву.
— 1993-го поїхав за викликом товариша до Америки. Опинився у Релі в Північній Кароліні. Спочатку заробляв косінням газонів. Вивчав англійську. За півтора року почав бізнес — прибирання супермаркетів. Працював по 17–18 годин на день, — говорить Петро. — За півроку завоював ринок. Уже добре володів англійською. Вільно вирішував питання з будь-яким менеджером, сенатором, із губернатором грав у гольф. А у нас із засраним депутатом міської ради некомфортно почуваюся. Поводяться зверхньо.
За чотири роки забрав до себе дружину з сином і донькою. Доки їх не було, ностальгія мучила страшна. Відробив день, переспав 3 години. Їду на нічну роботу. Музика в машині грає. У мене сльози на очах — дітей кілька років не бачив.
Коли купив хороший будинок, приїхала сім'я. Навколо сформувалася українська община. Збиралися на будь-яке свято. Я на роботі ставив кількаметровий стіл.
Українська община в Релі почалася з мене. Спершу, крім Ромка, який зробив мені запрошення, та Івана із Закарпаття, там українців не було. Повитягував до себе колег з інституту культури в Рівному. Вони швидко вчилися, ставали бригадирами.
Для дітей відкрили недільну школу. Я навіть купив бар лише для того, щоб українці мали місце зустрічей. Бо зараз не хочуть кликати одне одного до хати.
— Америка була золота в 1990-х, — Петро Ярославович затримує погляд за вікном напроти. — Американці цікавилися іммігрантами, їхньою культурою. Довірливими були до наївності. Коли пішов здавати на права, навіть не перевірили паспорт. Моє ім'я англійською звучить дивно. Попросив написати у правах, як захотів.
Терористичні акти 11 вересня їх змінили. Тепер ставляться більш насторожено до чужинців, перевіряють документи. Нелегалам здати на права стало майже нереально.
Останнім часом про українців Америки говорять погане в новинах. Постійно заголовки, що попадаються на крадіжці. Нещодавно писали про дружину успішного у Штатах українця. Ніби винесла щось із магазину.
Стали вчити один одного красти. Бувало, заходиш у хату до людини, яка півроку тому приїхала і працює в магазині, одна кімната завалена краденими товарами. Раз у магазині з сином зустріли Славка з Чернівців. На вулиці спека. А він — у плащі. Сину було 3 роки. Питає: "Тату, чому на вулиці така спека, а він у плащі?" А той аж поздороватися не може, так під сподом обкладений товаром.
В Америці можливості на кожному кроці. Якби я там зараз був, то легально заробляв би мільйони. Для чого красти? Українці, які приїжджали працювати до мене на просту роботу, за два-три роки купували будинки. Не були замішані у криміналі.
2008-го Петра Сандуляка депортували з Америки як нелегала. Дев'ять років не міг продовжити візу. У США залишилися його діти. Син Артур вивчився на композитора в приватному університеті Бентлі. Молодша донька Наталія працює в медійній компанії.
— Синові намагався прищепити любов до України, але він спілкується лише з американцями. Сумніваюся, що жениться з нашою. Хоча я того хотів би, — говорить Петро Ярославович. — Доньці теж завжди було цікавіше з американцями.
1 
1
Коментарі