За вбивство матері Олександр Шинкар відсидів 4 роки 8 місяців

 

Олександр Шинкар, 31 рік, — колишній в"язень. За вбивство матері його засудили на шість років. Та умовно достроково звільнили за хорошу поведінку через чотири роки й вісім місяців.

Хата Олександра у селі Велика Каратуль, на Київщині, крайня від дороги — обшарпана, з побитими вікнами. Стара фарба на рамах потріскалася. Занавісок немає. У дворі — некошена трава. На дверях замок.

Односелець у куфайці охоче пояснює, де знайти Сашу.

— Він на бойні, телят б"є, — показує, як проїхати.

Бойня стоїть на території колишнього колгоспу.

— Шинкар десь там, — непевно махає сторож рукою в бік порожніх ферм.

Блукаючи між розваленими будівлями без вікон і дверей, натрапляю на двох молодиків.

— Щас ми його знайдемо! — підхоплюються вони. — А он підводу бачите? То він.

Шинкар неголений, з густим нестриженим волоссям, зуби всі свої. У гумових чоботах і сірому в смужку плащі. Такі носили в 70-х роках. Від чоловіка тхне гноєм і перегаром.

На пропозицію розповісти про в"язницю пристав.

— Зона — у селі Товмачик Коломийського району на Івано-Франківщині. Велика, на 1070 чоловік, обгороджена колючнею. Буває, умудряються тікати звідти, але їх ловлять.

Як зустрічають новачків?

— Дають мітлу. Якщо хто на блатного тягне — не бере. Його тоді б"ють. І лупцюють добряче. Витерпить — всьо, він — блатний. Тільки ж бити можуть і тиждень, і два, і місяць. Смотря, скільки етап продовжується. При мені двоє потерпіли разок, їх потім у санчасть повезли. А на слєдующий — зразу мітли похватали. Я взяв з першого разу.

Які ж у блатних привілеї?

— Їх не б"ють, на зарядку вони не ходять. І на роботу блатний не піде, сидить в отдєлєнії.

А у вас який статус був?

— Я — мужик. Це основний контингент. Ми на роботу ходили. Дошки, столи, паркет, сувеніри робили.

Він прикурює. Повз нас проїжджають на велосипедах Олександрові односельці. Гукають, щоб ішов працювати. Він усім відповідає: "Сушіть сухарі" — що означає, як пояснив, — "Загребуть мене".

Десять год разниці. Подумаєш

— Є ще на зоні штирі, або їх називають днювальними. Їх вибирають по согласію. Вони убірають все відділення. За це з общака щось виділяється: чай, сигарети. Обично штирями стають ті, кому передач не носять. Є ще коні. Це як слуги. У кожного блатного є свій або один на кілька блатних. Вони стірають, їсти варять. Є також півні. Ти добрала, хто це? — сміється. — Вони для всіх — для общого пользованія. Є ж по п"ятнадцять год на зоні сидять, а дівчат нема, — він хихикає.

За що ж півнів так?

— Вони ще зі свободи такі. А можуть і на зоні опустити, — пояснює він. — За програш у карти чи нарди. У нас зона посиленого режиму, а на строгачі й за ізнасілування можуть півнем зробити. Там такого не прощають. По-ня-тія, — смачно розтягує слово.

Як годували?

— Перші дні — капуста кисла, риба тухла, перловка. Потом лучче, на Пасху гречку, рис давали. М"ясо? — регоче. — Яке м"ясо на зоні? Хіба що тушонка. Як три роки відсидів, хмирь (їжа) покращала, і бити стали менше. Бо Ющенко президентом став.

Біля нас зупиняється "Волга". Чоловік за кермом запитує, що я тут роблю. Він — голова господарства, у якому працює Саша. У розмову не втручається. Послухав і поїхав.

Чи бували там розборки?

— А чого ж? Відділення може забастувати, на роботу не вийти. Заробіток малий. Про наші розборки навіть кіно знімали іностранці. Не знаю тільки, чи показували де. Буває, хтось когось ножичком підріже чи ножицями. Ні, не до смерті, — сміється.

Ви посилки отримували?

— Дві получив, — каже з гордістю.

Як у селі сприйняли ваше повернення?

— Нормально. Ось роблю на бойні, сторожом временно і на конях. Живу з батьком. Так він той, — показує жестом, — випиває.

Одружуватися думаєте?

— Так, е-е-е, у мене сожитєльниця є.

Молода вона?

— Сорок год.

Так вам же тридцять один!

— Хм. Десять год разниці, — знизує плечима. — Подумаєш.

А їсти вона варить?

— Ну а як? Канєшно.

У селі Сашу характеризують як роботящого, нерішучого, сором"язливого хлопця. Аж ніяк не агресивного. Поки були живі мати й баба, він не відрізнявся від однолітків. Потім став пити. Якось разом з батьком побили матір. Не навідувалися до неї кілька днів. Від травм вона й померла. На суді його визнали винним. Проте односельці впевнені, що "плохенький" хлопець узяв на себе й батькову вину.

×