"Усім пропонують по 10 мільйонів, а до мене жодна сволота не підходила"

 

— Ви до нас? Заходьте. Ми вирішили вранці сходити у "Фуршет", — нардеп-"нунсівець" 47-річний Юрій Гримчак із дружиною 35-річною Юлією о 10.00 з сумками в руках підходять до під'їзду 5-поверхового будинку на Подолі в Києві. На обох дуті куртки.

— Сьогодні малі спеціально прогулюють школу, — Юлія відкриває вхідні двері квартири на першому поверсі.

— Так, хто допоможе татові сумки затягнути? — гукає в коридор Юрій.

6-річний Артур у вишиванці обіймає батька за шию. Доньки, 12-річна Світлана і 11-річна Ірина, у светрах і джинсах, вітаються і сідають на бильця дивана.

Посередині вітальні стоїть фортепіано "Україна" — на ньому грає Ірина. На стінах багато ікон. Світлі крісла і диван застелені покривалами з овечої шерсті. Подекуди оббивка крісел обдерта.

— Оце, власне кажучи, чим закінчили каденцію, — показує Юрій Миколайович на крісла.

— Тортик, чайочок, кавусик?

Господиня — фарбована білявка у джинсах і вишитій зеленим візерунком короткій сорочці — іде ставити каву на кухні.

— У нас легкий, хороший коньяк молдавський. Юрочка, іди відкрий!

— На Подолі живемо з 2005-го, — розповідає господар, орудуючи штопором. — 2004-го нас фактично в Київ евакуювали. Я був секретарем Макіївської організації Соцпартії, революція починалася. Влада на нас чинила тиск, щоб не підтримували опозицію. Я їздив уже з охороною. Штаб нам рознесли: дівчат закрили в туалеті, хлопців побили страшно. По телефону мені сказали: не викаблучуйся, бо в тебе діти. Увечері того ж дня дружина з дітьми сіли в машину і на ранок уже були в Києві.

— Я пам'ятаю, як ми їхали Бориспільською трасою. Ніч, нічого, нікого, — розповідає російською Юлія. — Київ був у такому стані перед помаранчевою революцією, наче затишшя перед бурею. Брат за кермом зіщулився, діти попритихали. Таке відчуття було, що зараз бомбити будуть.

— Я не донецкая, — каже Світлана, підсідаючи до матері на крісло.

— А тоді, пам'ятаю, вона так шарахалася від української мови, — обнімає доньку Юлія. — Це була чистої води еміграція. Розуміли, що як не зараз, то потім арештують. У Донецьк вирішили більше не повертатися. Він мені нагадує циганку розфарбовану — з брудними босими ногами і золотим ланцюгом на шиї. А Київ мені схожий на священика під рясою — у чоботях до колін і з великим золотим хрестом на пузі. Тут відчувається, що священицька діяльність — це насамперед бізнес. Ми в церкву просто вже не ходимо.

Що вас привело в політику? — запитуємо Юрія.

— Перший раз депутатом райради я став на виборах 1990-го. Студентом був активістом. У гуртожитках перевіряв, чи працює душ, писав звіти. Мене інститут висунув на виборах до місцевих рад, і я їх виграв. Тоді молодь проходила у владу, бо Компартія дістала майже всіх. У нас був осередок Народного руху, але його очолював секретар парткому Компартії. Коли він поїхав на другий з'їзд Руху, це викликало шалене здивування, бо комуністи прибули як демократи. Згорнулася наша донецька демократія 1997-го при Кучмі. Тоді поміняли всіх голів ОДА.

Юлія з чашкою кави вмощується по-турецьки на килимі. Артур грає за комп'ютером. Щось вигукує і кладе ноги на стіл. Батьки не звертають уваги.

— Пам'ятаю, у мене в дочки день народження, я вся в бігудях. І тут божевільний дзвінок у двері. Виходжу — стоїть ціла купа народу в синій формі. Я розумію, що це міліція. "Юрій Миколайович удома?" — розповідає Юлія.

— 2002-го на День шахтаря ми влаштували парад із пугалом Кучми. Він був у білому халаті — натяк на те, що божевільний. Його два санітари тягнули попідруки. Секретар райкому Соцпартії, який грав Кучму, так перелякався, що в нього руки трусилися і він стояти на ногах не міг — дійсно вели під руки. Ми несли плакат "Кучмізм небезпечний для вашого здоров'я". Зупинилися перед трибуною. Там був Янукович, Кобзон, якийсь представник Путіна. Богатирьова, коли побачила, що йдуть люди в масках, посміхалася. І тут вона раптом розуміє, що щось не те. Яник як стояв із насупленим лицем, так і залишився. Потім почався шухер, ми кинулися врозтіч. Нас затримали 10 людей. 3 години протримали в райвідділку. Потім відпустили, а маску цю ми повезли в Київ.

Дружина здмухує з Юрія пір'їну, гладить по голові. Той мружиться.

— Ходімо в іншу кімнату, припудрю тебе, — каже чоловікові.

— Ні-ні, я дорозкажу, а ти мені каву зроби, — відповідає він. — Телефони наші прослуховувалися. Тому важливих речей ми не казали. Але якщо потрібно було налякати владу, Луценко дзвонив мені й казав:

— Привіт, що робиш?

— Сиджу і думаю, яку шкоду зафігачити.

— А ти не хочеш спалити ялинку перед Обладміністрацією?

— Кажу: хороша ідея. Давай обвішаємо ялинку листівками і підпалимо її. За півгодини мені дзвонять з облдержадміністрації:

— Ви казали, проти вашої людини кримінальну справу порушили? Ми вже розібралися. Люди наказані, справа закрита. Можна ялинку не палити? — Юрій Гримчак голосно сміється. — Коли Кучма приїздить у Донецьк, ми замовляємо три "гарбузи" — надувні кульки помаранчевого кольору, перетягнуті стрічками. Підіймаємо їх із плакатами "Ми тобі не раді". Кучма це бачить, сердиться, Яник отримує по голові. Найбільше їх цигарки дістали. Ми купили самосад, без фільтра, по 27 копійок, потім зробили наклейки — Кучма в робі з написом "Кучмізм небезпечний для вашого здоров'я". Це була найдорожча валюта в СІЗО і тюрмах Донецької області. Якщо ви не заперечуватимете, я піду курну, — виходить на балкон.

— Каже, це я винна, що він кинув здоровий спосіб життя, — Юлія доливає коньяку. — Він до 31 року не пив узагалі. Коли ми почали зустрічатися, я сказала, що себе обмежувати не можна. Ми гуляли в Донецьку на вулиці Артема. Поряд — бульвар Пушкіна, красиво і душевно. Я відкрила шампанське і змусила його випити. Знаєте, квітково-цукерковий період. Відмовитися не міг. А зараз може цілий вечір ходити і лизькати один келишок. Йому головне обмін інформацією. А обмін де у Верховній Раді? Там, де курять, і там, де п'ють. Чашка кави, сигарета і книжка. Мого чоловіка можна вичислити по тому, що він весь час щось на ходу читає.

— Перечитав усього Гумільова, — повертається Юрій Миколайович. — "Від Русі до Росії". Але інтерпретації тепер такі, які мене починають дратувати. Люди використовують Гумільова для своїх імперських амбіцій.

Довго зустрічалися, доки вирішили одружитися?

— З її братом ми сиділи за однією партою у сьомому-восьмому класах. А вона тоді в садочок ходила. Якось у сьомому класі прийшов до нього. І тут відкрилися двері, зайшло мале кучеряве блондінко з лялькою в руках і сказало: я хочу їсти. Так ми й познайомилися. Я її носив на плечах у садок. Мене називали: юний тато. У нас 12 років різниця. Тягав її на собі.

— Я була така дівчинка, що нелегко мене було потягати.

— Ми вже тоді по дівчатах ходили. Їх на плечі садили. Ти в порівнянні з дорослими була легкою, — сміється Юрій. — У мене дід був такий, що як розгнівається, то його навіть старим шестеро тримали.

У парламенті часто пускали в хід кулаки?

— Гляньте на мене. 100 кілограмів живої ваги, ношу 58-й розмір. За весь час у Раді жодної людини не вдарив.

— Коли він це говорить, ніхто не вірить, — додає Юлія.

— Я просто боюся бити людей. Не дай Бог, щось станеться. До 2010-го не було справжніх потасовок у Раді. Ну, "регіонали" блокують, ми щось блокуємо. Приходиш, а хтось із "регіоналів" каже: "Постій на нашій стороні". Я йому: "Ти що, хворий?". Він: "Та я півгодини стояв на вашій, доки ваші кудись відходили". — "А, ну гаразд". Справжня бійка почалася, коли ухвалювали харківські угоди. На цьогорічних парламентських виборах Юрій Гримчак був 91-м у списку Об'єднаної опозиції. До парламенту не потрапив.

Чим плануєте займатися тепер?

— Я вважаю, що можна самому піти з політики. Але політика нікуди з тебе не піде. Балотуватимуся надалі. Зрештою, я рік убив на розробку судової реформи. Не впевнений, що у новообраної Ради дійдуть руки до цього.

— Я з ним не можу дивитися історичні фільми, — каже Юлія. — І те вони не так показали, і се не так. Усе знає. Якщо його запросять у Могилянку читати лекції з історії й політології, він піде. Бізнесу не маємо, я все закрила. Мала салони краси, почала працювати в рекламному бізнесі. У сестри Парубія, яка робила в податковій, у туалеті "знайшли" за бачком 2 тисячі доларів. Я зрозуміла, що будь-кому можуть підкинути. Мого чоловіка не купили 10 мільйонами...

— Коли перекуповували людей із "Народної самооборони" 2010-го, я кажу Луценку: "Мені радіти чи ображатися? Усім пропонують по 10 мільйонів, а до мене жодна сволота не підходила".

— Юрій Миколайович, Доній, Стецьків, Ар'єв і Москаль — п'ятеро депутатів, які не продалися, — Юлія сідає в ногах у чоловіка. — От зараз Засуха взяла позичку на вибори — 8 мільйонів гривень. Як вона їх віддаватиме з відсотками, якщо за п'ять років у Раді чесно заробити можна від сили 100 тисяч? А ми продали навіть машину свою, бо мені потрібно було робити операцію.

— 2005 рік. Розмова з досить впливовим "регіоналом", — пригадує Юрій. — Йому роблять певні пропозиції. Він відповідає: "Ти знаєш, ні. У нас є один запобіжник, котрий усе зупиняє: 9 грамів, куля". Сьогодні "регіонали" тримаються на страху. Безпрограшні — на біографії та публічності. Сонечко, так ти мені каву зробила, чи ні?

Доки Юлія готує каву, висуває верхню шухляду великого столу. Витягає пістолет "Форт-12".

— Чомусь у нашому суспільстві вважають, що зброя — страшна річ. В армії в мене були автомат і пістолет. Але зі мною не завжди була людина, яка мене контролювала. То чому я не носитиму зброю зараз? Подарунковий. Так званий захисний. У мене товариш був начальник у міліції. Йому видали оборонний "Форт-14", та дуло трохи довше. Важкий, 1 кілограм важить. Цей легший.

Перевіряє, чи нема куль, і дає натиснути на курок.

— Завжди беру ствол із собою, коли вночі йду у "Фуршет" купити сигарет. Виходиш — компанії пісні співають, влаштовують автомобільні гонки. Ясно, що беру з собою зброю. Це лише для того, щоб не було "мучительно стыдно за то, что тебя грохнули просто потому, что ты забыл шо-то взять". Дітям у цій шухляді заборонено шастати. Але малий одного разу дістав мій пістолет і приставив до лоба няні. Мабуть, кіно подивився. Пістолет був без патронів, але після цього ми популярно пояснили, що зброю брати не можна.

— Якщо старатиметься, його візьмуть в 100-й ліцей. Дівчатка вчаться там. Хочемо, щоб діти отримали нормальну освіту, — додає Юлія. — Не на користь Донецьку, що звідти люди їдуть. Місто втрачає інтелект. Там уже нема з ким поговорити. Усі або в Раді, або в Кабміні. Юра,сідай із нами за фортепіано фотографуватися. Ти переодягнешся у вишиванку чи так будеш?

— Я? За піаніно? Та подивіться на мої ведмежі руки. Я буду ззаду стояти, — сміється Юрій Гримчак.

×