54-річна Віра Цибенко з Обухова на Київщині стоїть на столичному Андріївському узвозі. У лівій руці тримає дві вишиванки на дротяних плічках.
— Я тут перший раз у житті стою. Дуже грошей не вистачає, — розказує. — Старший син у Харкові — вдруге женився. Щоб весілля справити, вони взяли кредит, але не їхати ж мені з пустими руками. Позичила 1,5 тисячі у сусідів-пенсіонерів: на дорогу й подарунки. Коровай дитині спекла.
— Что стоит? — бере сорочку за рукав жінка у сонцезахисних окулярах.
— Віддам дешево — 300 гривень достатньо?
Та хитає головою, йде далі.
— Чула, що такі сорочки тут по 1,5 тисячі продають, — продовжує Віра Цибенко. — Це старовинна, її моя бабуся вишивала. А оцій другій — 100 років, на чердаку лежала. У мене цих сорочок десь зо 20. Маю ще старий костюм, у якому мама заміж ішла. Там спідниця з товстого шовку. В Рівному я в ньому на фольклорному фестивалі друге місце зайняла. Грамоту мені давала актриса Раїса Недашківська. Сказала: "Якби ви не співали, я б вам нагороду дала за збереження цього костюма".
Зараз шукає роботу, стала на біржу.
— 24 роки працювала медсестрою в хірургічному відділенні. З 2000-го фермерували з чоловіком у селі Мирівка — це за 38 кілометрів від Обухова. Забрали землю, що дали на паї, вирощували ячмінь, пшеницю, цукрові буряки. 7,5 гектара в нас було. Торік чоловік помер: тромб закупорив судину, що снабжає серце кров'ю та киснем. Рік іще сама засівала й убирала, а тепер здоров'я не дозволяє. Віддала землю фермерам в оренду. Огород собі залишила — п'ять соток. Саджу кабачки, картоплю, огірки — що для сім'ї треба.
— Живу в Обухові з двома синами, в нас трикімнатна квартира. Середньому 29, у нього дружина і дитина мала. Торік відкрив підприємство по заправці картриджів. Тепер сутками з тією сумкою бігає, заправляє. Молодшому 23, нежонатий. Працював барменом у київському кафе. Зайшла до нього на роботу — він за барною стойкою стояв. Сіла на диванчику коло нього словечком перекинутися. Зразу управляющая на весь зал кричить: "Нельзя за барной стойкой разговаривать!" Він каже: "Це ж моя мама!" — а вона: "А мне плевать!" Він тоді зняв із себе фартуха, кинув на барну стойку й зі мною разом пішов із цього кафе. Ні гроша йому не заплатили, бо покинув робоче місце. Без трьох днів він місяць відробив.
Медсестрою робити не можу. Після того як чоловік у лікарні помер, боюся її поріг переступити. На біржі предлагали на маслозавод піти, але там дуже тяжко: день 20-літрові відра з молоком тягать.
Віра Цибенко стоїть 4 год. Сорочок у неї ніхто не купує.
— Нічого. Всьо равно рада, що тут побувала: і узвіз побачила, і з людьми цікавими познайомилася, — говорить.
2 
1
Коментарі