"За день зйомок порвав сім сорочок. Дівчина бігла за хату, а я — фашист-ґвалтівник — мав її наздогнати. Під вечір пальці від рвання страшно боліли. А зі сцени залишили маленький епізод — мої вискалені зуби".
60-річний Василь Ніколаєнко із села Кибинці Миргородського району на Полтавщині зіграв дві ролі у фільмі "Незабутнє". Юлія Солнцева, дружина режисера Олександра Довженка, знімала стрічку 1967-го.
— Я тоді в армії служив, перед відправкою в Угорщину був два місяці на карантині під Білою Церквою. Сиджу біля казарми з гітарою, коли наказ: "Шикуватися!" Построїли на плацу. Іде огрядна, з яскраво накрашеними губами жінка. У зубах довга цигарка, — стискає пальці з уявною цигаркою перед обличчям. — Підійшла до мене, тицьнула пальцем і каже: "Цей!" А після зйомок тиждень не міг узяти в руки гітару. На мене артисти дивилися як на простого солдата, а я вважав себе чуть не головним героєм.
Коли стрічку привезли до Кибинців, у клуб прийшло все село. У фіналі фільму Ніколаєнко у формі червоноармійця виводить із підвалу літню жінку.
— Я кажу: "Нічого, мамо, все буде добре". А люди тикають в екран пальцями й кричать: "То ж наш Василь!"
Ніколаєнко — директор школи. Зараз канікули. Він сидить із баяном біля хати на стільці, поруч онук 5-річний Валерій на табуреті з сопілкою. Ноги хлопчика в зеленці — покусали комарі.
— Учу Валєру співати. Уже знає гімн, "Катюшу" і німецьку "Марлен" — це як наша "Катюша", — гладить хлопчика по голові. — Я самоучка, граю на балалайці, гармошці, мандоліні, йоніці, сопілці, склофоні, пилці. Улюблений інструмент — гітара. Мабуть, тому, що дід Яків циганського роду. Раніше парикмахерської в нас не було. Дід стриг усе село. У нашому дворі був такий собі сільський клуб. Той балалайку принесе, той гармошку. Дід постриже, потім відпочивають, грають на інструментах. Біля ставка дід Яків мав льодник — великий погріб. Чоловіки взимку рубали в ставку брили льоду, обкладали соломою та складали в льох. Лід не танув до середини серпня. Мати мене часто за тим льодом посилала з каструлькою. Потім ставила у неї бідон із підсолодженим молоком. Я сідав неподалік музикантів, тримав каструлю між ногами і крутив бідон. За півгодини виходило морозиво. Їв сам, давав дідові та музикантам.
Гармошка тоді була — що зараз "жигулі"
Грати на гармошці навчився в 6 років.
— Гармошка тоді була — що зараз "жигулі". Батько купив її, не дозволяв брати. Раз застав мене із нею в руках. Прийшов у негодованіє. А мати: "Що ти на дитину горлопаниш? Васю, ану заграй". Я заграв "Катюшу". Тато послухав і похвалив. У першому класі танцював циганочку. Батько з мамою сиділи в першому ряді в клубі, переживали за мене. Батько підказував: "Лабаса-лабаса". Це "раз-два-три-чотири" по-циганськи. Мене після того в селі прозивають Лабаса.
Із дружиною Ніною живе 40 років. Мають двох дорослих доньок і сина, чотирьох онуків. Ніна Олексіївна — медик, працює у місцевій лікарні. Познайомилися студентами. Разом навчалися в Кременчуцькому медучилищі.
— Направили нас допомагати колгоспу в село Гапонівка під Кременчуком. Поставили готувати їжу із однією дівчиною, але вона не прийшла. Захворіла ангіною. Пішов її провідати. Дивлюся, Ніна лежить хвора. Я її взяв і поцілував, — весело підморгує Ніні. Та порається на городі. — Вона мені кожен день у армію писала листи. Прийшов на дембель і зразу ж одружився. Заочно поступив на навчання в педінститут у Полтаві.
Василь Петрович дослідив свій родовід.
— Я в сьомому коліні родич Тараса Шевченка по лінії прадіда Фокія. Моя бабуся — Марія Фокіївна Шевченко. А Тарас Григорович прадіду Фокію приходився дядьком. Може, й таланти мої з тих коренів. Наскладав 50 пісень. Люблю вигадувати частівки. 1985-го відкривали у Кибинцях клуб. Запланували концерт. А перед цим трусили в селі самогонку. Я склав частівку: "Самогонку наварила — міліція потрусила. Заплатила 305 — і запарила оп"ять". Грав, а співала вже покійна сусідка Уляна Дорош, — перебирає клавіші на баяні.
2 
1
Коментарі