Іноді думаю, як то воно — бути дорослим чоловіком, років так п"ятдесяти. Та так, щоб називали мене Віталієм. Бо Саші, Володі, Юри та Андрії трапляються зовсім різні, а з Віталіями проблема. Серед всіх моїх знайомих їх лише двоє, і вони рівно вдвічі старші за мене.
Перший Віталій колись був нашим сусідом, а потім із сім"єю переїхав у сусідній будинок. Ми бачилися часто — то в них, то в нас вдома. З ним після кількох тостів і зараз можна розмовляти про що завгодно і як завгодно.
Чоловік він чудовий. Хронічно не може казати правду, що не завжди добре для нього і приємно для інших. Але ніколи й не шукає цієї правди у власних монологах, що таки непогано.
У молодості цей Віталій служив розвідником в Німеччині, але зовсім недовго: з кимсь побився, заробив особливу прикмету — шрам, і його відправили назад до СРСР.
Він відповів,
що вже одружений і більше не збирається
Тепер рідкісні печатки в паспорті гарантують йому театр щоразу, як тільки він перетинає кордон або просто проїжджає своєю розбитою машиною повз дорожній патруль. З кожним переїздом його роль стає все цікавішою, але Віталій Васильович того не помічає, бо не звик дивитися на себе збоку.
Я б, мабуть, так не змогла: бути колишнім розвідником і зовсім не пам"ятати німецької мови; не знайти вільного дня, щоб зайнятися машиною, а шукати пригод у дорозі. Зрештою,цілими вечорами за столом щось вигадувати на мої запитання.
На прем"єрі мюзиклу в Київському театрі оперети я шукала знайомства з другим Віталієм. Підійшла і сказала правду, що страшенно люблю те, що він пише, про театр і не тільки. Він відповів, що вже одружений і більше не збирається.
А пару днів тому закинув, що напише: як би все було, якби він був не Віталієм, а дівчиною Юлею. Звісно ж, не написав, бо спробувати стати Юлею не легше, ніж бути Віталієм.
1 
1
Коментарі
1