— Після переїзду тричі змінили житло. Першого разу дружина знайшла в інтернеті фермера з Буковини. Він обіцяв житло й роботу в полі, допомогу продуктами. Казав, дасть будинок із трьома кімнатами. Всі з новим ремонтом і зручностями. Погодилися, бо родичів на мирній частині України не маємо, — розповідає 34‑річний Євген Межевий із Маріуполя на Донеччині. Виїхав із міста з дружиною й трьома дітьми.
— Фермер забрав нас із вокзалу. Виявилося, що всі його слова — брєд. З хороших умов був лише туалет. Жити довелося в одній кімнаті. Ще дві були з голими стінами й тріщинами в полу з кулак. Із трьома дітьми тіснилися на двох диванах. Пізніше сусіди подарували манеж. Воду купати малих брали з колонки. Розпалювали грубку й гріли на плиті.
Два місяці годував і чистив свиней, працював на полі. Не отримав за це ні копійки. Фермер вирахував із зарплати всі продукти, які давав на перший час. Замість платні, повідомив, що маю тисячу гривень боргу. Забрав у залог козу, яку дітям подарували волонтери. Втішав себе тим, що є дах над головою. Але терпіння лопнуло, коли він почав без стуку заходити в кімнату. Якось зайшов і мовчки дивився на жінку, коли та переодягалася. Тоді сказав йому, що ми їдемо. Доки перевозив речі, він викликав поліцію. Виламав у будинку двері. Кричав, щоб мене арештували. Я пояснив ситуацію. Поліцейські сказали вирішувати конфлікт самим.
Ми з дітьми перебралися в старенький будинок без опалення. Орендував його в сусідньому селі. Там влаштувався на роботу вантажником у м'ясокомбінат. За два місяці отримав лише 2 тисячі гривень. Вирішив підписати контракт на службу в армії. Пробував це зробити ще в Маріуполі, але тоді не взяли. Сказали, що занадто малий і товстий. Цього разу почали вмовляти піти кранівником у механізовану бригаду. Пообіцяли зарплату 7 тисяч гривень. Мав пройти навчання і час від часу їздити в АТО.
Доки навчався, дружина Тетяна знайшла іншого. Сказала, що закохалася, як школярка. Залишила дітей на своїх батьків і поїхала. Через місяць повідомили, що моя малеча ходить голодна і без нагляду. Зірвався і полетів додому. Розшукав дружину. Вмовив повернутися в сім'ю, але вона знову втекла. Відмовився від поїздки в АТО й став доглядати дітей сам. Не можна захищати чужих, а своїх пустити по миру. Теща не залізна, через вік їй із малими важко. Найменшій доньці Олександрі тільки 2 роки, Святославі — 4. Є ще старший 7-річний Матвій — від іншого чоловіка. Але він все одно мій син. Виховую його з семи місяців, дав своє прізвище.
Жінка забрала карточку з дитячими соціальними виплатами. Перший час, доки чекав зарплату, не мав грошей навіть на їжу. Теща не могла вийти на вулицю, не було куртки і взуття. Таня продала їх з іншими речами, коли їздила за батьками на окуповану територію. Грошей не віддала. Дитячі ліжечка відправили на утилізацію, бо не мав чим заплатити за доставку на "Новій пошті". Спав зі старшими дітьми на коврику. Накривав солдатським кожухом і зігрівав обіймами. Батьки дружини з найменшою Сашею тіснилися на одномісному дивані. Не мали навіть подушок. Нами зацікавилися волонтери. Коли про це дізналася хазяйка квартири, вигнала на вулицю. Не хотіла привертати до себе увагу.
Зараз поселилися у місті Яворів Львівської області.
Сюди направили з військової частини. Керівник соціальної служби допомогла знайти квартиру. Живемо у її знайомих. Платимо лише за комунальні. Волонтери привезли речі першої необхідності — постіль та їжу, іграшки дітям. Допомогли зібрати в перший клас старшого сина. Купили шкільне приладдя, зошити, ручки. На зекономлені кошти придбав Матвієві костюм і туфлі.
Оформляю розлучення. Хочу подати на аліменти. Дружина жодного разу не навідала дітей, не вітала їх зі святами. Вони за нею навіть не плакали. Зараз і забули, що мають маму. Хай допомагає фінансово. Малечі необхідний зимовий одяг. Матвій ходить на бокс, треба хороша форма. Зарплати й допомоги на все не вистачить, — каже Євген Межевий. — Коли все закінчиться, повернемося в Маріуполь. Мрію про це з часу від'їзду. Там залишилися друзі, родичі, батьки. Під містом досі тривають бої. Сам їхати не боюся, але дітьми не ризикну.
Навчилися розрізняти на слух, як стріляє гаубиця, а як "Град"
— З початком окупації в Маріуполі почали закриватися малі підприємства. Багато людей залишилися без роботи, я теж. Був управляючим у нічному клубі. Це вважалося престижним місцем. Але заклад почав працювати у збиток. На все виросли ціни, люди економили. Перестали ходити на дискотеки, — розповідає Євген Межевий, — Щодня просиналися і лягали спати під постріли. Діти навчилися розрізняти на слух, як стріляє гаубиця, а як "Град".
Ще з початком проросійських мітингів дали оголошення про продаж жінчиної квартири. Покупець знайшовся через півроку, коли вдвічі зменшили ціну. Внесли 25 тисяч гривень застави за будинок у селі Зірка в Кальміуському районі. Коли переїхали, дізналися, що протікає дах і постійно замикає проводку. Не могли користуватися технікою, лампочка трималася півгодини й гасла. Кидали переноску від сусіда. Через чотири місяці побачили за городом українських військових із ракетною установкою, "Градом". Почули, що обстріляли Маріуполь, і виїхали. Повернути заставу хазяйка відмовилася. Каже, вони там жили. Зараз намагається знову продати будинок.
11 
1
Коментарі