"Наші війська були зовсім не готові до війни"

А я с Киева. Валя Каленчук. 9 мая 1945 года". Цей напис залишила на стіні рейхстагу в Берліні тепер 85-річна Валентина Титова. Живе в Черкасах — осіла тут із чоловіком-військовим. На війну 1941-го Валентина пішла санінструктором. Не мала й 17 років. Була 1,55 м на зріст і важила 45 кг. Щоб узяли на фронт, додала собі рік.

— Коли вийшла з каптьорки, всі сміялись, як мене одягли. Бо штани, щоб не загубити, я зав"язала бинтом аж під руками, а гімнастерка була по коліна. На мій 34-й розмір ніг знайшли найменші чоботи — 39-го. З-під пілотки випала коса — солом"яна, до пояса, товста. Коли командир пересміявся, наказав її відрізати. Я не плакала — не до коси тоді було.

Ешелон, яким їхала на фронт Валентина Улянівна, атакували німецькі літаки. Вона вціліла.

— Зрозуміла, що наші війська зовсім не готові до війни. Гвинтівка була одна на трьох. На фронті вдень бої, потік поранених, а вночі не то що відступали — тікали у глиб країни. Не встигали навіть забирати ранених. Одного разу мені наказали чекати, доки за пораненими приїде машина. А вони мчать і мчать повз нас. Тоді я вийшла на дорогу: хоч би там що — зупиню одну з останніх полуторок. Водій-старшина вискочив з кабіни й до мене з матюками. А я: "Якщо не візьмеш моїх поранених, то прострелю шини". Помогло — забрали хворих на кузов. Одному не вистачило місця. Я посадила його в машину. Сама стала на підніжку. Пішов дощ, і я мокра на швидкості ледь не впала під колеса. Тоді старшина прив"язав мене мотузкою до дверей. Так добралися до найближчого госпіталю. За це командир дивізії віддав мені свою медаль "За бойові заслуги".

Під час одного з боїв Валентину контузило. Півроку провела в госпіталі, була глухоніма та сліпа. Як вилікували, відправили на санітарний поїзд.

— Останнє моє поранення могло статися 5 травня 1945-го. У підвалі розбитого будинку в Берліні був пункт першої меддопомоги. Уранці я перев"язувала поранених, і раптом удар. Дивлюся — на підлозі осколок із гострим кінцем, він попав мені в груди в орден Червоної зірки і відбив на ньому емаль.

До вересня 1945-го в госпіталях доліковували поранених. Потім Валентина Улянівна повернулася до Києва. Знялася у фільмі "Родина капітана" на кіностудії ім. Довженка. Мала роль подруги головної героїні. Її грала Клара Лучко.

— Мене привів знайомий батька. Режисер сказав, що підходжу. Але хотів від мене й ще дещо. Говорю: "Я й на фронті не була "походною полєвою женою", а тепер тим більше не буду". І пішла. Але на роль мене взяли. Клару звали там "жирафа", бо висока, худа була. Дуже високомєрна. Пам"ятаю, знімали епізод: фельдшер Клара Лучко тягне з поля бою пораненого капітана. Сама в чистюсінькій гімнастерці та спідниці. Кажу: "Хіба таке було?"

Німкеня упала на коліна, плакала й цілувала руки

У червні 1945-го в госпіталі, де працювала Валентина Каленчук, оперували німецького хлопчика:

— Питаю лікаря, чи буде жити, — розповідає. — "Якщо кров переллємо". А в нього така, як у мене. "Беріть мою", — кажу. А лікар: "Ти вже стільки віддала, що синя ходиш". Я лежала поруч із хлопчиком — робили пряме переливання. Потім кілька днів рятували мене. Коли відкрила очі, першу, кого побачила, — матір дитини. Упала біля мене на коліна, плакала й цілувала руки. Казала, що якби син помер, то й вона б не стала жити. Бо з усього роду їх залишилося тільки двоє. Не має чим віддячити, але все життя проситиме Бога, щоб він мене захищав.

Вірте — не вірте, але в моєму житті було скільки всього, і наче хто мене рятував. Пригадую, як колись поїхала на море в Крим, і раптом мене наче хто гукнув. Озирнулася — нікого. А п"яний водій їхав машиною прямо на мене. Я встигла відскочити до стіни. Часто її згадую, ту німкеню. Навіть на "Жди меня" писала. Думала, може, знайду.