"На свічки немає грошей, присвічую сірниками"

 

54-річний Дмитро Вальчихівський із райцентру Тростянець на Вінниччині живе без газу, води та електрики. Його помешкання розташоване у 16-квартирному домі в центрі міста.

Від автовокзалу до будинку йти 3 хв. У дворі стоять кілька людей. Запитую, в якому під'їзді живе Дмитро Вальчихівський — той, що без газу й світла.

— Та це ж наш Мітяй з першого под'єзда. Його ніхто по фамілії не знає, всі Мітяєм звуть. Це прізвисько вчепилося до дядька після того, як по телевізору показали серіал "Свати", він дуже характером схожий на героя. Там його квартира, — 60-річна Ніна Горбенко показує на двоповерховий будинок.

У під'їзді щойно вимита підлога. Двері Вальчихівського оббиті дерматином. На них навісний замок, не замкнений на ключ. Щоб щільніше закривалися, запхнутий шматок картону. Близько 13.00 стукаю. Господаря немає вдома.

Двері квартири на другому поверсі відчиняє невисока жінка з немовлям.

— Мітяй півчаса тому був у себе, — 33-річна Олеся Грищенко запрошує до квартири. — Вони з дядьками двері в под'єзді міняли, він підсобляв. Мітя непоганий чоловік, але дивний. У його квартирі лишилося все так, як було при здачі дому. У коридорі стоїть груба — будинок колись був із пічним опаленням. Там, де у нас ванна, — в нього кладовка. Дров не запасає, палить те, що дадуть сусіди чи інші люди: картон, фанерку якусь.

Олеся готує каву. За годину чути, як гримнули вхідні двері, потім ніби щось упало на підлогу.

— Мітя прийшов, — каже господиня.

Стукаю в одвірок квартири №11. Дмитро Петрович одразу відчиняє, ніби чекав. Одягнений у брудні спецівку та штани, на ногах зимові черевики. Волосся й нігті підстрижені, короткі пальці пожовтіли від нікотину. У помешканні — стійкий запах цигарок.

— Я хату ніколи не замикаю, боюсь загубити ключі. До мене сюда ніхто не лізе, нема за чим. Документи в сестри тримаю, тут лише вєщі, — пояснює.

У коридорі біля груби лежить купка нарубаної фанери. У кутку дві дерев'яні рейки, якими господар підпирає двері зсередини. Праворуч кімната, прямо — кухня. У кімнаті два старих дивани, на стінах прибиті килимки. Інших меблів нема, тому один диван господар використовує як шафу: на ньому лежать кілька светрів, спортивні штани, зимова куртка, махровий рушник. Підлога не застелена, у кутках сантиметровий шар пилу.

— Я встаю у шість-сім ранку. Вмиваюся над мискою і йду на промисли. От сьогодні взяв у знайомого фанерку. Порубав — маю чим розпалити. Як є з чого — готую їсти. На Новий рік варив шулюм: шість вух свинячих і два хвости.

Пропоную піти купити щось на обід. Чоловік дякує, але відмовляється.

— Я шось придумаю. Друзів-то в мене нема — всі повмирали. У котєльні тут рядом є знайомий, ходжу до нього грітися. А як плімяннік у спорткомплексі сторожує, то до нього заскакую. Балакаємо, куримо, він мені кофе робить. Додому приходжу пізно, шоб не сидіти в темній хаті, а лягати сразу спати.

Газ, воду та каналізацію у квартиру Дмитро Петрович не провів, бо не мав грошей. Електрику відключили п'ять років тому. Треба було замінити старий лічильник. Новий коштував 99 грн.

— Так і живу, як циган у таборі. Води дає набрати Марія з другого под'єзда. Пригощає мене супом чи борщем. У туалет удень ходжу в музичну школу через дорогу. Вечором — у долину. На свічки немає грошей, присвічую сірниками.

У квартиру заходить чоловік.

— Мітю, на тобі цигарок, — дає пачку "Мальборо", там сигарет із 10. Швидко виходить. Господар каже, це знайомий, разом двері до під'їзду прилаштовували.

На стіні у кухні — сімейна фотографія. На ній чоловік, жінка й дівчинка.

— Ларіса моя, — Дмитро Петрович змахує кілька сльозин із очей. — Познакомились на вулиці, зразу поняв, що влюбився. Жили нормально. 1982-го дочка Оксана родилась. А тоді жінка заболіла, півтора року лежала в лікарні, а дочка була в тещі в Липовецькому районі. Стосунки з тещею не склалися. Якби не вона, я б і зараз із жінкою жив. Раз приходжу з роботи, а квартира пуста, жінка виїхала і всьо забрала: меблі, техніку.

Із жінкою бачуся. Їй 52 роки було весною, то ходив поздравляти. Взяв три червоних рози і бутилку шампанського. Якшо треба щось — помагаю. Квартиру завіщав дочці. Вона живе у Вінниці, два інститута закончила, працює главним бухгалтером на молокозаводі. Онук є, 4 рочки. Дочка з ним приїжджала на Новий рік. Принесла пляшку шампанського й пляшку коньяку. І 100 євро подарувала. Я таких грошей зроду в руках не тримав. Усе на їжу витратив.

Каже, працює охоронцем позмінно — два тижні робить, наступні — вихідний.

— У мене ж освіта є, — піднімає вгору вказівний палець. — Закончив Одеський залізничний технікум. Потім пішов трактористом у колгосп. Маю 35 років трудового стажу, але на пенсію ще не заробив. Востаннє охраняв птахофабрику. На проходній діжурив, дивився, шоб яйця не виносили. Там харашо було: діван, крєсло, телевізор. Якесь яйце дадуть зварити, чи курку живу.

30 березня Дмитру Петровичу виповниться 55 років.

— Покличу сусідів, три сім'ї, вони мені помагають, я їх уважаю. Але треба ремонт зробити і світло провести.

Проводжає на вулицю. У дворі Олеся Грищенко цікавиться, як побалакали.

— Працює в охоронній фірмі? Це байки. У нас і фірми такої немає.

Сусіди кажуть, що і про приїзд дочки на Новий рік Дмитро Петрович вигадав.

×