Михайло Іванченко садив картоплю з В"ячеславом Чорноволом

 

85-річний Михайло Іванченко з села Гусакове Звенигородського району Черкащини два роки тому набрав із десяток балів у всеукраїнському конкурсі "Великі українці".

— Коли працював художником на цукрозаводі у сусідному селі Вільховець, до мене приходили на посиденьки старші школярі: Славко Чорновіл та Толя Решітник. Толя високий був і кремезний. Славко — маленьким, — згадує Михайло Григорович. — Чорновіл був комсомольцем, але  цікавився українським національним рухом. Я йому відкрився. Спочатку боявся, а потім подумав: чи я даром на світі живу? Розповів і про повстання у таборах, і про бандерівців. Толя у Москві надрукувався в якомусь журналі. Його вислали за 101-й кілометр. Він уже помер. А з Чорноволом зустрівся у 1990-му, коли він приїздив у Вільховець картоплю садити. Впізнав мене, згадали минуле.

Михайло Іванченко в куфайці та штанях плямисто-зеленого кольору запрошує до хати. У найбільшій кімнаті на стіні його картини: козаки на чатах та воїн-русич із конем. Шафи заставлені книжками. Михайло Григорович живе із дружиною Галиною. Син Григорій працює в Києві, донька Наталя — у Звенигородці.

— За совєцької влади я пензлем заробляв шматок хліба. Мав такий родовід, що на роботу не брали. У революцію Гусакове було столицею Вільного козацтва, а мій батько Лигір — сотником. Козаки воювали із німцями, під Смілою розбили комуніста Муравйова, який ото окупував Київ. Денікіна били.

Голос дрижить.

— У 1933-му батько подався на заробітки до Краматорська. Від голоду вмерла менша сестра, я написав листа: "Приїжджайте, бо нікого не застанете". Оля так і лежала непохованою — мати нездужали, а я боявся. Поховав батько. Він ще п"ять років пожив, а в 1938-му арештували. Востаннє бачив його, як полуторка повезла на Умань.   Батько впізнав мене й підняв картуза.

Після школи вступив до сільгосптехнікуму в Тальному.

— Навчання для дітей ворогів народу було платним. Так я ходив на цукрозавод розгружати вагони, заробляв три рублі за зміну. В їдальні велика миска вінегрету коштувала 30 копійок. Пальто від старості протерлося, світилося наскрізь. Коли заходив до аудиторії, ішов боком, щоб дівчата не бачили.

На фронт 17-річного Іванченка не взяли. Вивезли до Німеччини.

— Фарбував танки в містечку Фарель, що на березі Північного моря. З товаришем Володею надумали тікати — на ходу стрибнути у військовий ешелон. Гайнули в поле, сховалися під вербою. Як уперіщив дощ, побігли до поїзда в розмоклих черевиках. Не встигли. Попадали на землю й плачемо, бо назад вернутися — розстріляють. Стрибнули на наступний поїзд. У Клопенбурзі начальник станції, такий дебелий німець, зняв нас. Як ударить Володьку у вухо — аж картуз покотився. Я свого натягнув міцніш, щоб потім не шукати. Відправив нас на глиняний кар"єр у місто Шаррей. Там на нарах побачив український журнал "Дозвілля". Редактор Спиридон Довгаль — бивший батьків побратим. Надіслав йому пару віршів, надрукували.

Іванченка звільнили англійці генерала Монтгомері та польський корпус Андерса.

Кожному покійнику сокирою розрубували груди

— На їхніх танкетках були написи "Марися", "Евуня". А вже наступного дня прийшли совіти, забрали мене в армію. Служив в одній частині з Олесем Гончаром біля озера Балатон. Він друкував свої україномовні вірші в газеті "Советский богатырь". Гончар числився мінометником, але служив експедитором продскладів. Хотів йому сказати, що я теж поет, але нутром чуяв, — понижує голос — що продасть мене. До нас, репатрійованих, він ставився зверхньо.

Підсовує стільця ближче до столу.

— На службі троє сержантів спробували зґвалтувати молодицю-мадярку. На крик прибіг старий угорець, махнув по них косою. Його вбили із автомата. Справа дійшла до Клима Ворошилова (маршал СРСР. — "ГПУ"). Він наказав розстріляти одного з нападників. Я стояв у зовнішньому колі автоматників. Приїхали мадяри. В останній момент вони відвернулися, тільки їхній генерал дивився. Стріляли шестеро. Помню, як із забинтованої голови сержанта злетіла пілотка і впала до ями. Гончар написав про це новелу "За мить щастя". Ще й кіно поставили.

За кілька місяців до демобілізації Михайла Іванченка заарештували.

— Наша остарбайтерка привезла новий журнал "Дозвілля". Парторг побачив мій вірш і стукнув, куди слід. Дали мені 10 років лагерів на північному Уралі. Там рік считався за два. Голодував. Коли "доходив", положили в лікарню. Як очуняв, змусили виносити трупи померлих. Кожному покійнику сокирою розрубували груди. Виносимо, а вахтер у білому полушубку розгортає простиню і перевіряє розруб у грудях. Потім бере молоток із довгою ручкою і б"є ним мерця у висок. Так сильно боялися, щоб ніхто не втік.

Додому повернувся 1954-го. За неблагонадійність 12 разів звільняли з роботи. Надрукував десяток книжок. Найбільша — роман "Дума про вільних козаків".

×