"Мала клінічну смерть, побувала на іншому світі"

 

— До своєї старої квартири не ходжу. Там погане місце. Як згадаю про неї, аж усю трусить, — полтавка 21-річна Анна Полупан із сестрою 26-річною Діаною гуляє містом. — Там мене подружки кращі побили і викинули з четвертого поверху.

— Аня разом з подругою Юлькою винаймала однокімнатку, — розповідає Діана. — У листопаді 2010 року Юля випивала з іншою дівчиною Лєною, яка до неї прийшла в гості. Ввечері Аня з роботи повернулася. Побачила веселу компанію й пішла спать. Крізь сон чує, як хтось сів на неї зверху. Юлька їй руки скрутила, а Лєна ногою в лоба дала ще й табуреткою у бік заїхала.

Катували всю ніч. Коли Аня просила відпустити, сміялися. Від болю втрачала свідомість, ротом ішла кров. Один раз вирвалася. Її схопили за волосся й потягли до туалету. Запхнули голову в унітаз і спустили воду. Юлія різала волосся ножем і палила запальничкою, Лєна видирала руками. Аня повзала на колінах, цілувала їм ноги. Юля різала спину дзеркалом. Після цього обписали лаком, залишок вилили на голову. Під ранок скинули її з балкона четвертого поверху. Аню ледь живою знайшли перехожі. "Швидка" відвезла в лікарню. Два тижні пролежала в комі, мала крововилив у мозок, порвані легені, перелом ребер та хребта. Двічі зупинялося серце.

— Діана, хвате, — Анна хапає сестру за руку. — Договарювалися, що вспоминать про це не будемо.

Діана закусує нижню губу.

— Мала клінічну смерть, побувала на іншому світі, — додає після паузи постраждала. — Помню, стою в довгому темному коридорі, в кінці світло. У мене розпущені волоси й біла ночнушка. Бачу своє тіло в палаті реанімації, з крапельницями і трубками. Чую за спиною жіночий голос: тобі ще рано покидати своє тіло. Сіла на себе й очнулась у палаті. Коли проснулася, побачила за вікном на дереві чорного ворона.

— Аню побили через заздрість, — Діана не зводить погляду із сестри. — Вона умниця, вчилася в училищі на перукаря та спеціаліста по манікюру. Підпрацьовувала кондуктором. Ті ж дві гадини тільки пили й гуляли.

— З Лєною була знайома з 3 років, вважала її суперподругою, — зітхає Анна.

Праве плече сильно поведене вбік, ліва нога коротша за праву. Щоб приховати ваду, на лівому плечі носить велику шкіряну сумку. Одягає шапку, бо ховає шрам на голові, де не росте волосся.

— Із сестрою заново вчилася ходить, хоч лікарі не вірили, що вийде. Кістки неправильно зрослися, через це затікають руки й ноги. На спині остався шрам, на шиї рубець, — розстібає куртку, між вилицями і шиєю показує товсту червону ґулю. — Мене називали найкрасивішим кондуктором у місті. Мала пишне волосся, стройне тіло, як у моделі, та манікюр. Хлопець був. Як дізнався, що інвалідом стала, пропав.

— А скоро й інвалідність знімуть, — додає сестра. — Спочатку їй дали другу групу. Але останній раз заходимо в кабінет, лікарі глянули, що Аня стоїть, значить, здорова. Замінили на третю групу. Кажуть: наступного року і без неї останешся.

Анна підходить до 5-поверхівки. Там разом з бабусею Лідією Михайлівною і Діаною живуть в однокімнатці на четвертому поверсі. На балкон не виходить, бо ввижається, що можуть зіштовхнути.

— Раніше в хаті прибирала, їсти готовила, а тепер руки вище плеч не підніму. На роботу ніхто не бере, тому дома скучаю.

Сама гуляти боюся. По району ходе дівчина, схожа на Юлю Степанюк — ну, ту, що мене била. Має таке ж чорне волосся й вираз обличчя. Через "ВКонтакте" познайомилася з Кольою. Написав, що чув про мене, поцікавився здоров'ям і предложив зустрітися. Не розпитує, що то за шрами. Маю ще подружку Альону. З нею часто по півдня на автобусах катаємося, мрієм про майбутнє, хлопців або весілля. Кондуктори всі знайомі, грошей за білет не беруть. На днях їду в тролейбусі в аптеку. Поруч балакають дві бабушки. Одна на мене пальцем тикає. Каже: "Це та дєвочка, яку з вікна викинули. Чула, шо інвалідом стала. Відать брешуть, бо на вид здорова, як козочка". Не видержала. Підходжу, кажу: те, що з виду нормальна, не значить, що здорова. По ночам мучали кошмари, ніби дівчата залазять у квартиру через вікна й балкон, тягнуть до мене руки, кричать, що уб'ють. Справжніх мучительниць на 13 років посадили, але можуть досрочно звільнити. Боюся їх. Як випустять, тікатиму з міста.

×