— Нема гіршого, ніж втратити всіх дітей за одне літо, — каже львів'янка 78-річна Надія Омельчук. 10 років тому, 27 липня, у Скнилівській аварії загинули її син 39-річний Віктор і онук 10-річний Андрій.
— Правду кажуть, що біда нову за собою веде. Рівно за 45 днів до Скнилова у страшній аварії за містом розбилася наша дочка Людмила із зятем. Почорнілий із горя син Віктор став одразу оформляти опікунство на двох племінників-сиріт, одному на той час виповнилося 17 років, іншому — 15. Не встиг, — згадує Надія Григорівна. — Серцем відчувала, що горе буде. Обоє з чоловіком просили Віктора не йти на те шоу. Але він не міг відмовитися. Його запросили як ветерана і колишнього замкомандира цієї авіаційної частини. Він дзвонив нам у село напередодні, казав усім приїжджати подивитися на демонстрацію польотів. Ми не поїхали, мали роботу на городі, електричкою відправили тільки внуків 10-річного Андрія та 15-річного Юру.
Надія Омельчук із чоловіком 80-річним Ананієм Михайловичем живуть у трикімнатній квартирі на вул. Городоцькій неподалік Скнилівського аеродрому. Чи не щодня навідуються до могил сина та внука.
— Цих 10 років так страшно жити було, — розповідає Надія Григорівна. — Невістка Вікторія тоді осталася із сином 2-річним Олексієм на руках. Досі не може знайти роботи. Вона інженер-будівельник, важко пережила втрату чоловіка і сина. Альоші зараз 12 років, тата майже не пам'ятає. Чуть-чуть тільки згадує, як малим підбігав до дверей і кричав "папа", коли хтось приходив, — витирає сльози хусткою. — Сняться мені всі разом у довгих червоних мантіях. Обнявшись, стоять посеред озера. Вода їм по коліна.
— Коли здоров'я було міцнішим, ще виїжджали на дачу, фізично відволікали себе, — згадує Ананій Михайлович. — А зараз все гірше і гірше. Обоє хворіємо гіпертонією. Через рік після аварії я потрапив із проблемами серця до лікарні. Доктор зробив кардіограму і спитав, коли в мене був інфаркт. Виявляється, я переніс його на ногах. Можливо, після катастрофи.
Загиблий Віктор Омельчук служив миротворцем у Монголії, Росії та Афганістані.
— Він завжди казав, що везучий. Таке пекло пережити, а тут біля хати загинути, — Надія Григорівна закриває долонями обличчя. — Здається мені, що він чекав тої смерті. Бо коли хтось із його колег несподівано помирав, він говорив: цікаво, хто слідуючий.
Ананій Михайлович каже, що син і онук могли вижити в Скнилівській аварії:
— На летовищі зробили виставку літаків. Усі стояли в черзі, щоб пофотографуватися всередині, посидіти за штурвалом. Наші хлопці теж стали. Юра зумів пробратися вперед і вижив. Вітя і Андрій зосталися біля літака в черзі. У малого щось горло приболіло, морозиво перед тим з'їв. Юра розказував, що тільки сів за штурвал, як пролунав взрив, і ніс літаку обрізало. Він вискочив, із мобілки почав дзвонити Віті. Але ніде ні його, ні Андрія не міг знайти. Ми вдома нічого не знали, доки о 20.00 не прийшла сусідка і не розказала, що у Львові сталася страшна аварія. Я зразу схопився за телефон. Вітя не відповідав, додзвонився до свахи. Вона сказала, шо він загинув. Його впізнали по афганському посвідченню. Мені не вірилося, уночі машиною пригнав до Львова. Ледве опізнав тіло в моргу. Андрюшу шукали до ранку, об'їздили всі лікарні. Він, виявляється, ще жив 8 годин після аварії.
Надія Григорівна переглядає альбом із фотографіями.
— Це єдина потіха, — схлипує. — Чоловік любив на всі свята робити знімки. Вітя на всіх фотографіях такий усміхнений. Він був красивим, високим. Мав золоті руки. За день до трагедії завершив ремонт у власній квартирі на Сихові, яку купив незадовго до того. Увечері якраз покрив лаком паркет, а вранці пішов на летовище. Не встиг жодного разу переночувати у тій квартирі.
27 липня 2002 року на Скнилівському аеродромі під Львовом винищувач Су-27УБ упав на глядачів авіашоу. Загинуло 77 осіб. Серед них 28 дітей.
3 
1
Коментарі