Дід Митя Лук"яненко, 74 роки, живе сам на околиці села Гунька Немирівського району на Вінниччині. Спить, їсть і тримає свої речі в курені, який спорудив із гілок, дощок та поліетилену. Його хата стоїть поряд. Дах завалився. Неподалік іще одна порожня хата, але перебиратися в неї дід не хоче. Не погоджується жити і в рідного брата Івана в сусідньому селі Супрунівка.
Тримає 12 кіз. Через них не хоче ночувати в односельців навіть у найлютіші морози. Одруженим ніколи не був, дітей не має. Отримує мінімальну пенсію — 280 грн, живе на неї. Картоплю вирощує тільки для курей, сам не їсть. Каже, "желудок такого не пропускає".
Уже тиждень Дмитро Лук"яненко лежить у районній лікарні з плевритом. За "хазяйством" наглядає сусідка Ганя Хомин.
— Це я його в больніцу оприділила, бо дуже поганий був, — розповідає жінка. — Сам би ніколи не пішов, бо там митися треба, бритися і в чисте перевдягатися. Від брата утік, бо там щодня заставляли ноги мити.
Ганна каже, що спочатку насіче сіна корові, а тоді покаже дідову халабуду.
Перш ніж іти до обійстя Миті, вдягає гумові калоші. Веде крутою стежкою вздовж города аж до болота під горою. На горбі видно кілька пустих хат. У самій низині між болотистими струмками — кілька куп абияк накиданих гілок.
— Це його "помістя", — веде до однієї халабуди Ганя. — Тут він спить і варить їсти. Жук, пес його, від обійстя не відходить, за дідом скучає. Я вже й до себе його звала, щоб хоч поїв трохи — не йде.
Ганя відкидає шмат фанери і показує серед насипаного гілля лежанку та брудний посуд. Місця в курені лише для однієї людини — якщо скрутитися калачиком. Від дощу дід захищався порваним поліетиленом.
Другий курінь зроблений для курей, ще один — для кіз.
— Дивіться, чим курей прикрив від вітру, — шарпає Ганя за брудну ряднину, що висить при вході до "курника". — Думає, вони цим зігріються.
Ганя показує на горбі хату, що майже зовсім розвалилася, і ще одну — трохи далі.
— Розвалена хата — це його. А та, трохи крепша — сусідки, яка померла. Не схотів її брати, бо туди рук докласти треба. Усе мітить на Нінину хату, вона там далі. То добра хата, крепка. Але ще півроку не пройшло, як Ніна померла. Та й не пускає туди сільський голова, каже, раптом хто з рідних об"явиться.
Ані жінки не мав, ані дітей
Жінка веде до Ніниної хати. Там у хліві живуть 12 кіз діда Миті.
— Їх і накормити треба, і доглянути, — відкриває міцні дерев"яні двері хліва. — Тримає старих кіз та цапів, а який з них толк? Кози вже й не дояться. Цапів давно порізати пора. Тут козочки козенят привели, та чи виживуть вони? Ненормальний цей дід якийсь. Нащо стільки кіз?
Дід Митя лежить у райлікарні, в палаті на шістьох хворих. Сідає на постіль і покрученими руками підтягує ковдру, аби не було видно таких самих скручених чорних ніг.
Розповідає про своїх кіз:
— Молодих-то трудно, щоб чужі винянчили. Треба каждому цицьочку дати, бо вони не вміють самі. Сирової води не давати, а тілько перевареної. А що ці хазяйки ліниві? Натруть сирового бурака з дертю, воно в животі грає ще два дні. А їм тілько варене можна давати, щоб желудок заработав.
Дід ще довго розповідає, як треба доглядати за козами. Хворі починають сміятися з нього.
— А що сказати, — дивиться на свої руки Лук"яненко. — Як в армії служив, то мене одного в ракетні войська забрали зі всіх хлопців із нашого села. Прослужив три з половиною роки під Афганом. Облучився на ракетах і заробив собі болячок. Ні жінки не мав, ні дітей, — піднімає вицвілі блакитні очі, ніби пригадує щось приємне. — А цапа я тримаю для кіз, бо прийшлось би в село їх водити.
Каже, до брата в маленьке сільце переїжджати не хоче, бо там машини шумлять.
— І молоко я не привик коров"яче пити. Коза все тілько переварене їсть, а корова — і жом, і брагу. А в мене язва желудка. Своїм козам я все варю. У мене там така плита є, що шість баняків поставити можна.
Сусіди підсідають ближче до діда. Питають, чи не холодно йому зимувати в курені.
— Укутаюся одіялом, притулиться до мене кіт, собака прийде погрітися, кури. Так усі разом і спимо. Раз курка курчат вивела, і ще малих до мене привела показати. Теж спали коло мене. А до сусідів іти ночувати невигодно. Я піду, а лис курей передушить. Лис там є, сам чув, як ходе кавкає поночі.
Дід знову починає улюблену тему про кіз. Хворі переходять на інше ліжко, подалі.
— То вже нічо, як вийду, то тепло вже буде, — говорить дід. — Може, й поправиться що.
1932, 10 жовтня — Митя Лук"яненко народився в селі Гунька Немирівського району на Вінниччині в родині військового
1938 — з"явилася на світ сестра Маріка, нині покійна
1939 — разом зі старшим на два роки братом Мільоном скурили буквар, через що не пішли вчитися
1939 — народився брат Іван, нині живе у селі Супрунівка Немирівського району на Вінниччині
1949 — Митя вивчився на тракториста
1950 — забрали до армії, служив на кордоні СРСР з Афганістаном, у місті Андіжар, у ракетних військах
1954 — комісований через виразку дванадцятипалої кишки
1999 — розвалилася стара батьківська хата, переселився в саморобний курінь із гілля
3 
35413
Коментарі