— Усі рідні просили мене забрати Устимчика додому. Я знав, що це важко буде зробити. Дорогою до Києва придумав: відправлю його відпочити, а сам залишуся. Був на Майдані близько першої ночі. Син зустрів мене змарнілий. Перше, що сказав: "Тату, я все одно звідси не поїду". Я відповів, що в такому випадку залишаюся. Устим дуже зрадів. Сказав: "Тепер ми точно переможемо", — пригадує 47-річний Володимир Голоднюк зі Збаража на Тернопільщині. 20 лютого 2014 року його сина, 19-річного Устима Голоднюка застрелили на вул. Інститутській у Києві. Очолював 38‑му сотню. На Майдані був із перших днів.
— 20 лютого я зрозумів, що нас беруть у кільце, — говорить Володимир Голоднюк. — Кілька разів зідзвонювався з сином. Мали зустрітися, але не встигли. Я знайшов його мертвим у готелі "Україна". Лежав під білим простирадлом, а очі дивилися в небо. Був ще теплий, ще відчувався його запах. Я знав, що очі треба закрити, але не зміг. Того дня мозок поставив блокаду. Тільки так, напевно, я все це витримав. Хоча був убитий і розчавлений. Думав, ніколи не піднімуся. Але мусив рухатися далі заради його мети. Аби син був живий, воював би на передку на Донбасі. Тому зайнявся волонтерством. Допомагаємо тільки першій лінії оборони. Із продуктами там зараз усе більш-менш. Забезпечуємо тепловізорами, снайперськими комплексами, біноклями. Шиємо теплу форму, берці, термобілизну. Підтримуємо родини загиблих та малозабезпечені сім'ї військових, які зараз воюють.
11 січня Володимир приїхав до Києва на суд у справі розстрілів "беркутівцями" протестувальників на Майдані. Розглядали епізод з убивством Устима Голоднюка.
— Головним для мене було не зірватися, коли розповідав про загибель сина, — каже чоловік. — Жодного питання від обвинувачених не було. Намагалися вивести з рівноваги їхні адвокати.
У другій частині засідання мали показати пробиту кулею каску Устима та відеоматеріали. Однак у залі з'явилися невідомі з плакатами. Звинувачували суддів у бездіяльності. Засідання перенесли на 17 січня.
2 
1
Коментарі