"Зголосився піти на Інститутську. Мозок з асфальту ложкою зібрав у стаканчик"

Трапезний храм Михайлівського собору став хірургічним корпусом

2014-го я був революціонером вихідного дня. Їздив до Києва з колегою Павлом Рошком, головним лікарем Хмельницької поліклініки №2. Перший раз узяв відпустку за свій рахунок на тиждень, а потім виїжджав на вихідні. Жив у Жовтневому палаці, де дислокувалася Хмельницька сотня. В медичну службу Майдану не входив. Їздив не як лікар, а як патріот.

До Києва добирався своєю "Славутою". Одного разу підвів двірник – не хотів протирати скло. Це робив побратим, який їздив зі мною. Досі називаємо моє авто бойовою машиною Майдану.

За розгоном демонстрантів 18 лютого 2014 року спостерігав по телевізору. Пішли чутки, що в Київ нікого не пропускають. Ми з Рошком вирішили їхати після роботи. До нас приєдналася стоматолог Ольга Діденко. Біля столиці дорога була перекрита. Пускали в одну смугу. Деякі машини завертали. Нам пощастило – проскочили в колоні вантажівок. Дісталися близько десятої вечора. З медикаментів не брали нічого. За три місяці на Майдані усього було достатньо.

Борис ТКАЧ, 49 років, нейрохірург. Народився 5 вересня 1969 року у Хмельницькому. Батько був агрономом, мати працювала вчителькою хімії, біології та географії. Закінчив Хмельницьке медичне училище. Відслужив в армії. 1996-го закінчив лікувальний факультет Київського національного медичного університету імені Олександра Богомольця. Проходив інтернатуру з хірургії. Згодом перекваліфікувався на нейрохірурга. Працює за спеціальністю з 1999-го. ”Найцінніший подарунок за роботу – портрет, намальований вісім років тому вилікуваним хлопчиком”. Їздив у Францію за програмою обміну досвідом від Українського лікарського товариства у Львові. Начальник управління охорони здоров’я Хмельницької міської ради. Член всеукраїнського об’єднання ”Свобода”. У шлюбі. Дружина Наталія – дитячий невролог. Донька 27-річна Марія – технічна редакторка видавництва Українського католицького університету. Син 22-річний Михайло вчиться на факультеті кібербезпеки в Національному авіаційному університеті. Має собаку Мухтара – помісь вівчарки й лайки. Подобаються твори Василя Шкляра, Андрія Кокотюхи, Світлани Талан, Артура Гейлі та Стівена Кінга. Живе у Хмельницькому

Поставили машину на території Володимирського собору. Там автомобілі ніхто не бив і не палив. Коли прийшли на Майдан, трохи пробрав розпач. Ми ж бачили Майдан від Грушевського й аж до ЦУМу, від Інститутської й майже до Софіївської. А тут він був у кільці, в диму й вогні. Барикада стояла на рівні Будинку профспілок.

Знайшли біля сцени Хмельницьку сотню, яка закіптюжена відпочивала. Були побиті, поранені. На сцені священики постійно правили службу. Одні стомлювалися – виходили інші.

Зважаючи на велику кількість травмованих, нам порадили долучитися до медичної служби. Тоді з Будинку профспілок починалася евакуація. Виносили все, що могли взяти, до готелю "Козацький", а звідти – у Михайлівський собор. Встигли зробити дві ходки, як пішов запах газів, понесло курявою – згори йшов спецназ. Ми стояли на третьому поверсі. Там була база забезпечення – тонометри, фонендоскопи, зеленка, йод, таблетки, бинти. Вибігли на вулицю через боковий вихід. Але газу все одно хапнули. Коли останні ящики занесли до готелю й повернулися, Будинок профспілок уже горів.

У Михайлівському соборі Трапезний храм став хірургічним корпусом на 12 операційних столів. У Центральній церкві був склад медикаментів. Там розвантажували, сортували. На подвір'я заїжджали "швидкі". Це була повноцінна лікарня. Кожен виконував свою роботу без команд зверху. Ситуаційно підпорядковувались одне одному.

Були поранені з розбитими головами, роздробленими кистями. Кулі, якими стріляли по людях, мали сантиметр у діаметрі.

У багатьох протестувальників було загострення геморою. Нічого незвичайного – люди не могли дотримуватися правил особистої гігієни. А засобів від цієї недуги туди ніхто не приносив. Щоб хоч якось допомогти, знаходили мазі на знеболювальній основі.

Принесли чоловіка з важким кульовим пораненням стегна. Це масив м'язів, які постійно скорочуються, тому куля змістилася, і ми її не бачили. З ушкодженої артерії кров била фонтаном. Джгут накласти нема куди, бо рана до самого паху. Тугою тампонадою забили туди п'ять-шість серветок і відправили до лікарні.

Іменами та прізвищами поранених не цікавилися. Важливо було швидко допомогти. Запам'ятав, що всі були темнолиці через сажу.

Машини під'їжджали і від'їжджали. Деяких постраждалих везли на Львів, бо була загроза, що їх забиратимуть із київських лікарень. Хоча краще було охороняти їх у Києві, ніж відправляти в далеку дорогу з пораненнями.

На ранок 19 лютого настало затишшя – і ми навіть позасинали. Я під вівтарем приліг. Але скоро знову накотила хвиля поранених, місць не вистачало. Коли приносили людину, кричали: "Де вільний?!" Хто не мав пацієнта, піднімав руку. Це нагадувало роботу в "Макдональдзі".

Контужених клали під крапельниці. Часто приходили люди з розсіченням від дубинок. Якось принесли чоловіка. Ми вважали, що він поранений, а він уже був мертвий. Знайшли вхідний отвір під лівою лопаткою.

Борис Ткач (крайній праворуч) п’є чай із волонтерами у столичному готелі ”Україна”. У лютому 2014 року під час Революції гідності тут організували госпіталь. Мертвих відгороджували ширмами з простирадл

Стежили за подіями під Хмельницьким СБУ (19 лютого 2014 року під час акції протесту невідомі почали бити вікна СБУ, силовики отримали наказ застосувати зброю нібито через загрозу штурму. Двоє людей загинули, близько десятка отримали поранення. – Країна). Зідзвонювався з дружиною, питав де син. Казала, що пішов на навчання, трубки не бере. Він тоді у Політехнічному коледжі вчився. Мені зателефонував: "Я під СБУ, мамі не кажи".

Зранку 20 лютого поранені до Михайлівського собору вже не доходили. Допомогу треба було надавати на Майдані. Говорили, що в готелі "Україна" організовують госпіталь і шукають хірургів.

У холі готелю праворуч лежали люди в калюжах крові, накриті простирадлами. У декого на грудях – папірчики з іменами. Серед убитих я побачив 55-річного Миколу Дзявульського – "свободівця" із Шепетівки. Підняти простирадло не зміг – рука не слухалася. Ми з Миколою в Жовтневому палаці ночували поруч.

Тіла були накриті з головою. Виглядали тільки чоботи. Кров розтеклася. Мотаєш пораненого, а поруч убиті лежать. Враження, ніби спостерігають, що ти робиш. Ширмами з простирадл відгородили живих від мертвих.

Розклали хірургічні інструменти, а за півгодини вони покрилися шаром сажі. Помили, простерилізували у спирті й накривали кількома шарами марлі. Вона просякала сажею. В "Україні" масово поранених вже не було. Були вбиті.

Побачив чоловіка з синьою каскою. Вона була прострелена, всередині по стінках розмазаний мозок. Мене заціпило. Хтось сказав, що на полі бою залишилась шапочка і мозок Устима. Батько відповів, що хоче це також покласти в могилу. Хлопчина, який у морзі працював, не вмів надавати медичну допомогу, але завжди все робив, як його просили. Він зголосився піти на Інститутську. Під прикриттям зібрав мозок з асфальту ложкою в стаканчик.

Бувало, оперуєш, а поруч священики відправляють заупокійну. Над понівеченими, закривавленими тілами плачуть, кричать і непритомніють їхні родичі.

Деякі кияни після масових розстрілів вийшли подивитися на це все. Одна така сім'я йшла по Інститутській. Чоловік отримав кулю в потилицю. Вона вийшла через рот. Ми провели тампонаду і пов'язку наклали, щоб зупинити кровотечу. Постраждалого забрали в лікарню.

Ольга Богомолець наполягала, що потрібна судово-медична експертиза. Вважаю, це правильно. Висновки судмедекспертизи були б аргументом на судовому процесі над убивцями.

Коли сказали, що Янукович утік, усі рвонули на "Межигір'я". Мене не тягнуло. 22 лютого ми поїхали додому.

Прощання з убитими дивився по телевізору. В Хмельницькому мене ще десь півтори доби колошматило – ноги крутило, руки. Не міг знайти собі місця. Повністю воно досі не відпускає. Коли чую "Пливе кача", емоції накривають. Після подій 2014-го не був і в Жовтневому палаці.

Якось приходжу в обласній лікарні на комп'ютерний томограф, мене за руку хапає незнайомка: "Ви були на Майдані!" Я надавав допомогу її племіннику. Він родичам казав, що то був лікар із козацьким чубом з Хмельницької обласної лікарні. Він вийшов із Михайлівського собору і подзвонив рідним. Дорогою до Майдану його застрелили.

Чуб ношу з 2004-го. Син займався бойовим гопаком. Я був у групі підтримки в батьківському комітеті. Так і відростив. Тоді це було неординарно. Хтось підходив, тиснув руку: "Молодець, я не наважився б". На хмельницькому базарі на мене тицяли пальцями, сміялися і свистіли. Зараз вже ні, бо таких багато.

Не люблю, коли кажуть "не за це стояв Майдан". Часто це говорять ті, кого там і близько не було.