середа, 15 січня 2014 16:39

"В оточенні Лукашенка майже нема чоловіків. З жінками йому простіше"

Як минає день у типовому білоруському райцентрі

Місто Червень відоме з 1387 року. До 1923-го називалось Ігумен, бо постало на місці жіночого монастиря, який до наших часів не зберігся. 1595 року князь литовський збирав тут свої корогви, аби виступити проти козаків Северина Наливайка.

У складі Російської імперії Червень опинився 1793-го.

До Другої світової війни його населяли переважно євреї. Тут народилися американський поет Гальперн Левік, хірурги Давид і Фаддей Голуби, радянський воєначальник Арон Ботвинник. Місцеві кажуть, що найкращий асфальт у їхньому населеному пункті – на рідній вулиці російського космонавта Олега Новицького. Також  тутешні ображаються коли, про них кажуть: "На один район два дурдоми", – у місті працюють будинок-інтернат для дітей з особливостями психофізичного розвитку та психоневрологічний інтернат для дорослих.

Від Червня до Мінська 64 кілометри, до найближчої залізничної станції 30. У місті живуть 10 150 людей. Діють чотири школи, будинок культури, кінотеатр "Сучаснік", ринок, три секонд-хенди, дерево­обробне підприємство та овочесушарний завод. Є православний храм Святого Миколая і римо-католицький костел.

2007-го померла місцева знаменитість Ганна Борисевич – одна

з найстаріших жінок світу. Прожила 118 років і 281 день

9.02

Автобус Мінськ – Могильов відходить від автовокзалу "Усходні". Салон Mercedes'a на третину порожній. Пасажири сидять, втупившись у вікно.

– Хахол? – поруч плюхається червонолиций дядько у пісочного кольору бушлаті з погонами підполковника.

Каже, що почув мій акцент, коли я питав у водія, чи довго їхати до Червня. Від Мінська до райцентру 64 км. 56-річний Олександр Іванович викладає у військовій академії. Навчає ракетників. Хвалиться, що був знайомий з Уґо Чавесом.

– Он к нам приезжал в 2006 году. После рукопожатия тепло в ладони еще три дня ощущал – такая от этого человека энергетика исходила. Наши стройотряды в Венесуэле работают. В эту страну сейчас все инвестируют – и Америка, и Китай, и Россия. И мы не отстаем. Вот только Украина чего-то не видит явных перспектив такой дружбы, – відразу переводить розмову в політичне русло.

Із чорного дипломата дістає чекушку зубрівки і лоток з іще теплими колдунами – картопляниками, фаршированими м'ясом.

– Ваша внешняя политика намного пассивнее, чем наша белорусская, – продовжує. – Не можете наладить у себя нормальную жизнь, спокойную, размеренную. Каждый должен получать хоть минимально, но быть уверенным в завтрашнем дне. Вот мы экспортируем калийные удобрения в большом потоке. А у вас что, хоть и имеете выход к морю? У вас много летных училищ. Летчики ваши старые летают на африканских рейсах, картер эпоксидкой клеят и грохаются потом. От хорошей ли это жизни?

"Крыжачок" – найдешевше білоруське плодово-ягідне вино. Літр коштує приблизно 20 гривень

Непомітно підливає. Голос м'якшає.

– Я вообще про Украину хорошо думаю. Это наша сестра, родная ­республика. Нравится, когда приезжают мои ребята с Харькова, привозят масла настоящего подсолнечного, с запахом. Мне все равно: украинец, белорус – лишь бы человек был хороший. А дерьма хватает везде. Мы исторически вместе должны быть, не смотреть на Запад. Я на стороне Януковича, – знову підвищує голос, розмахуючи виделкою. Дівчина в ряду навпроти піднімає комір, щоб затулити вуха. – Драки у вас на улицах показывают. Жалко, что не могут найти консенсус. Такая богатая страна Украина, а живет так же бедно, как и мы.

11.20

– Пока вино народу надо, держимся на плаву, – Петро Конопелько, 59 років, працює кочегаром на сушарному заводі, єдиному в Червні діючому підприємстві.

Низенький, у шапці на потилиці вискакує з брами заводу. На прохідній мені сказали, що не розмовлятимуть без дозволу з райвиконкому, а місцеві чиновники вимагали офіційної акредитації з Міністерства закордонних справ. Довелося наздоганяти чоловіка, аби поспілкуватися.

– От говорят, у нас дороги хорошие, – йдемо асфальтом, місцями потрісканим, але без ям. – Показуха это все. У нас только главная улица отремонтированная, и та, на которой Новицкий живет (Олег Новицький – російський космонавт, родом із Червня. – "Країна"). Это что получается, нужно в космос полететь, чтобы асфальт нормальный к твоему дому положили?

Питаю, яке найпопулярніше вино виробляє його завод.

– Без понятия, я давно не пью. Ты что, не слышал поговорку: "Крыжачка" нет, говна не бери"? – призупиняється, сміється.

"Крыжачок" – найдешевше білоруське плодово-ягідне вино, його ще називають плодово-вигідне. Літр коштує приблизно 20 грн.

– У нас всего-то три завода и было в городе. Хлебный закрыли – нерентабельно, сказали: из Минска хлеб и дешевле, и вкуснее. Молочный разворовали, директор ворюга был. Я там как раз работал до этого. Бухгалтерия посчитала, что мы продукции выпустили на миллиардов 7, а закрыли за 2 миллиарда долга. Остается догадываться, где денежки, – косує на мій диктофон. – У нас лишнее скажешь, можешь и не дожить до утра. Так что пока, – прискорює крок.

10 рейсів для себе зробить, а один – для контори. Головне – не зариватися

Червень – це переважно дерев'яні приватні будинки. Трапляються квартали цегляних 5-поверхівок. Найвища будівля – райвиконком, який називають Білим домом. У будинках ХІХ ст. на пл. Свободи розташувалися музична школа, краєзнавчий музей. Поряд – шпилястий костел, на чорних металевих дверях якого розклад служб на тиждень. До кінця дня храм так ніхто і не відчинив.

Біля відділення "Белагропромбанка" чоловік у сірій куртці з написом "Инкасация" береться провести до потрібного перехрестя. Розпитує про зарплати в Києві.

– У меня 5 миллионов (5 тис. грн – "Країна"), – розповідає Дмитро Колтович, 48 років. – Хорошо, что дети взрослые уже. Сын в Минске вдвоем квартиру с другом снимает за миллион (1 тис. грн – "Країна"), на фирме печатником работает. Не платят, а кому пожалуешься на частника-­хозяина? Та и вот я тоже – на контракте. На год заключил, не знаю, что дальше будет. Начальству с мылом в задницу не лазишь – возьмут другого, хоть и не пьяница, и прогулов не было. Ты мне просто не нравишься, скажут. При коммунистах хоть профсоюз был. Не дай Боже, пойдешь в Белый дом – скажешь, что директор пьяный на работе. Его порвали б. А теперь кому ты надо? Они ж пьют с этим, бляха, председателем горис­полкома каждый вечер. Пиво хлещут, в бане парятся. Што ён яму зробіць?

12.59

– У нас нет харча? – 11-річний Сергій Мартинов схилив голову на груди своїй тітці Альоні. Їй важко тримати на руках племінника-богатиря, хворого на ДЦП.

Хлопець просить на обід суп харчо, питає, що на друге. У двокімнатній квартирі на вул. Барикіна мешкають чотири покоління Мартинових. Це – дід Альони, мати, старший брат Іван і племінник. Невістка пішла з родини, коли дізналася про діагноз сина.

32-річний Іван Мартинов не працює. Каже, не має права, бо позбавлять пенсії з догляду за хворою дитиною – 2,5 млн руб., це 2,5 тис. грн. Сестра Альона – у фонді з допомоги дітям-­інвалідам. Перекладає для волонтерів з Ірландії.

– Мужики-строители приезжают сюда, вкалывают хуже гастарбайтеров. Работают, как придурошные: с семи утра до семи вечера. Сделают дело – ­ремонт в интернате или дома у какого-то ребенка – и целую ночь бухают. Поспят пару часов, и по новой. Приезжают без жен. Весь уклад жизни, начиная от жилья, быт, наши магазины для ирландцев – шок. Хотя те, кто постарше, говорят, что напоминает их страну лет 50 назад.

Червенцы на каждого ирландца как на миллионера смотрят. Все с них что-то пытаются поиметь. Трудно понять, что они сюда приезжают только потому, что детей любят. Очень религиозные.

13.30

Вул. Лібкнехта. Біля входу до музичної школи стоїть пам'ятник Леніну в людський зріст. Над ним плакат "Я люблю Беларусь". Поряд зупиняється жінка. Втомилася штовхати велосипед, із керма якого звисають торби з продуктами.

– В этом магазине водка самая дешёвая, – каже 50-річна Наталія Іванівна, прибиральниця з військкомату. – Вообще-то я сама гоню. А казёнку держу на случай, если кто-то чего поможет по хозяйству.

У россиян, как получка – они могут пол-Беларуси скупить

Зізнається, що відпросилася з роботи.

– Убираю с самого утра и вечером, но на працэ нужно сидеть. Такие порядки. Сказала, что на почту пошла за сотовый платить. Раньше работала в Доме быта возле базара, в пошивочном цехе. Но сейчас кто себе шьет? За тряпками к вам на Украину в Хмельницкий ездят, в основном.

Наталія Іванівна скупилася на 73 тис. руб. Узяла хліба, олії, засіб для миття посуду.

– И колбаски для мальчишки. Я её не употребляю, а Сирожка любит. На выходные приедет, трэба сумки собирать. Ягоды, грибы, овощи, фрукты я ему сама обеспечую. Потребность у меня о ком-то заботиться, за кроликами, курями хожу. Сыну на 20-летие фотоаппарат подарила. Хотела цепочку, но потянула только на серебряную, а он говорит: хочу золотую. Я на 4 миллиона оформила кредит, к его 25-летию подсобираю.

14.07

Їдальня на вул. Чапаєва розташована в одній будівлі з рестораном "Сузорье", який працює з 18.00. Її вестибюль більше подібний до підсобки, пофарбованої у блакитний колір. ­Швабра з ганчіркою і відро перегороджують двері, на ручці яких висить табличка "Туалет не работает".

На стільчику нудьгує гардеробниця.

– Пришла, чтобы женский туалет открыть и никого в мужской не пускать. Трубу прорвало.

Меню закладу написане кульковою ручкою: "Салат из помидоров – 4950 руб. Салат из свеклы – 1000 руб. Салат с сельдью – 4750 руб. Рассольник ленинградский – 13 000 руб. Поджарка из свинины – 20 650 руб. Макароны отварные – 750 руб. Чай черный – 1300 руб. Кофе – 2200 руб. Кофе "Престиж" со сливками – 2250 руб. Хлеб ржаной – 900 руб."

– Тут лучше готовят, чем в ресторане. Сегодня курица з овощами – фирменное блюдо, – 55-річний Жора в чорній шкірянці ставить на алюмінієву тацю курку і салат із огірків, заправлений сіруватою сметаною.

У залі сидять двоє молодиків і поважний чоловік у дорогому пальті.

Жора розказує, що заробляє ремонтом квартир, фасадів.

– Официально я так и остался простым советским безработным, – обсмоктує кісточку. – Еще в советские времена поехал в Якутию на шабашки. Потом в Питере, Москве работал. Регистрировать себя не хочу, нужно ж будет государству отстегивать. Не желаю дармоедов кормить своим горбом. Местное начальство меня не трогает, я из Белого дома нашего коттеджи много кому делал с нуля. Как грибы росли дома у нас под городом, в Царском селе, как Союз валился.

15.55

Віктор Голіков, 45 років, зупиняється і хреститься на православний храм. Іде до дитсадка забирати доньку Поліну. На забудованій хатами-зрубами вулиці височіє 2-поверховий цегляний особняк під червоною черепицею.

– Будинок гарний. Це живе чиновник по спорту. Побудувався, коли басейн споруджували. Собі встиг доробити, людям – ні. Зараз по-новому будують басейн, старий підірвали, – розказує по-білоруському. – Я працював у дитячому будинку вихователем, за освітою – педагог. Середня зарплата 500 доларів – сильно не розженешся, а в мене троє дітей: 13, 10 і 6 років. Роблю ремонти по хатах. Трошки боюся, бо не зареєстрований як підприємець. Якщо ще в політику лізти, з біло-червоно-­білим стягом бігати, візьмуть за задницю – сто пудів.

Додає: у кого є хоч трохи підприємницька жилка – крутяться.

Если одеть базарное из Москвы – до первой стирки будет

– По Червню їздить діжка – та, що чистить каналізацію. Будинків приватних багато. Він 10 рейсів для себе зробить, а один – для контори. Головне – не зариватися. Бо після того ділка на всі такі машини навігатори поставили. Щоб хоча б три рейси для держави робили.

Переходячи дорогу, пропускаємо трактор. На причепі сидять двоє чоловіків із лопатами. Помічають замерзлу калюжу і кидають на ходу туди пісок.

– 1992-го тут теж бруд, бардак були кругом, але ж повітря інше. Дух свободи літав, здавалося, от-от почнеться справжнє життя. А сіра безтолковщина дотепер триває, – продовжує Віктор. – Усе тримається на брехні. Приїде президент – починають паркани фарбувать. Моя думка, що він просто нездоровий. У країні – ні модернізації, нічого. Є лише репресивний страшний апарат. Стояли в черзі на флюорографію в поліклініці, розмовляли. Підійшов дільничний, навіть не кадебешник. Вивів на бесіду в райвідділ чоловіка за те, що той уголос обурювався: Білорусь кредитів набрала, а треба їх віддавати.

В оточенні Лукашенка майже нема чоловіків. З жінками йому простіше. Бо мужики, які розумні, – не хочуть. А коли дурня ставити – по ньому так видно, що аж незручно. Податкову, соціалку, економіку, культуру на місцях усюди жіночки очолюють. І основний електорат Лукашенка – теж жінки.

16.40

66-річна Ольга Дарафейчик повертається з роботи. Працює в школі вчителькою в групі подовженого дня. Заносить у кухню сумку з макаронами і сардельками. Ставить грітися воду, аби приготувати вечерю для сина з чоловіком і себе. Її старша донька працює в Польщі.

– На Барыкина киосков пооткрывали. В Минске их запретили, так они к нам подались. А вот предприятия все загнулись. Только частные рестораны, магазины, кафе. Ну или что-то очень мелкое совсем – двери, рамы делают. Я зарабатываю 2,5 миллиона. В позапрошлом году цены скакнули в пять раз. Зарплату пытались поднимать, но никак на столько же не получилось. Телевизор 4 миллиона 800 тысяч стоит, а пять лет назад знакомая машину за такие деньги купила. Лука все хвалится, что цены меньше, чем в России. Дык у них же и зарплаты не сравнить. У россиян, как получка – они могут пол-Беларуси скупить. А этот гонит цены по-российски, чтобы не вывозили ничего.

17.20

Червенський райвідділ Мінського обласного управління фонду соцзахисту населення – це триповерхова цегляна будівля в центрі міста.

У темному коридорі крізь дірки в старому лінолеумі на підлозі видно голий бетон. Над дверима вивіски юрфірми, крамниць із продажу автозапчастин, євровікон. Відчинений тільки секонд-хенд. Продавщиця, довговолоса русявка, схилилася над романом Стівена Кінґа.

– Печально тут все, – Вероніка Федорова, 25 років, піднімає очі. Погляд знуджений. – Некуда вечером пойти. Заведения, куда можно было ходить, все закрыли. И тут клиентов не густо. Женщины, девочки, в основном. ­Пацаны на базаре одеваются. Туда хорошо если из Гродно польское привезли, потому что из Москвы, если одеть базарное, – до первой стирки будет.

Заробляє 100 грн на день на українські гроші. На місяць працює 15 днів.

– Я тут почти по профессии работаю, – сміється. – Закончила колледж как портная. После учебы по распределению на "Милавицу" попала. Работаешь полгода, потом приходит новый технолог, и все не так. Сидишь, плачешь. Квартиру снимала – не хватало зарплаты, родители помогали. Пока раскачалась, начала больше получать – ввели штрафы за брак. Хоть все и понимали, что это махинации директора. Даже шутили по этому поводу, что он себе на этих штрафах квартиру построил, машину купил, теперь сыну на квартиру работаем.

Летом ездила в Германию к брату моей подруги. Подумала, что надо как-то по тихой грусти отсюдова смываться. И работу почти нашли, просто не хотела нелегально там жить. Вдруг закроют визу, тогда вообще никуда не уеду. Мне можно только по визе невесты выехать. Надо было за лето себе немца найти.

19.40

Від Червня до найближчої залізничної станції "Мар'їна гірка" – 30 км. Після сьомої вечора рух на дорозі завмирає. Громадський транспорт не ходить. На виїзді попутку ловлю хвилин 15. Водій із Мінська їде в Могильовську область. Каже, мені поталанило: зазвичай тутешні, аби вчасно сісти на поїзд до Сімферополя, домовляються про машину на місцевому автотранспортному підприємстві з водіями.

Зараз ви читаєте новину «"В оточенні Лукашенка майже нема чоловіків. З жінками йому простіше"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі