"У Юлі всьо єсть. Чому б не успокоїтися, не поїхать кудись на острова?"

Про що говорили перед і після маршу на честь 69-річчя створення Української повстанської армії в Києві

14 жовтня, на Покрову, близько четвертої дня в столичному парку імені Шевченка гуртуються до двох тисяч людей. Збираються йти на Михайлівську площу. Всеукраїнське об'єднання "Свобода" організувало марш на честь 69­річчя створення Української повстанської армії

– А кому вона краще зробила – собі? – говорить під пам'ятником Шевченку чоловік, років 35, про Юлію Тимошенко. На плечах у нього сидить хлопчик у спортивній шапочці, чоловік притримує його за ноги. Звертається до жінки в бежевому береті, років 60. – Куди гроші поділися, які Фірташу давали, щоб підняв "Надра­банк"? Досі не можуть їх знайти.

– Фірташу й пішли ті мільйони. Такий уже бандитизм, неприкритий. Тут українці сьогодні всі мають бути. Слава Богу, є їх тут трошки, бо, я думала, купка буде, як завжди.

– Трохи нас є – тисячі зо дві буде, – роззирається чоловік. Хлопчик закриває йому очі руками, сміється. – То, шо ми тут говоримо – то таке, – продовжує. – А треба брати в руки вила, автомати, пару сотень метрів вірьовки й іти під Верховну Раду.

– Небагато потрібно – стати й стояти, – погоджується жінка.

– А навіщо "стати"? Одрізав три метри вірьовки, на шию – повісив. Слєдующий. Там багато й не треба – хай буде 200 чоловік по три метри, то 600 метрів вірьовки – копійки. 30 чоловікам на хвіст наступити, а 300 втечуть у ту ж ніч. То треба о третій ночі прийти, красиво постукати в двері, у кальсонах його вивести – і до побачення.

– Абсолютно точно, – погоджується жінка.

О 17.10 з боку бульвара Шевченка підходять двоє чоловіків. Один у чорній курточці, на голові – каптур. Тримає косу з фанери, на ній напис "Влада! Я за вами". З іншого боку "коси" той самий напис продубльовано російською. Його товариш – у синій тілогрійці з нашивкою "Українське козацтво" на грудях і папасі. На плечах полковничі погони. Лівицею тримає невелику шибеницю з трьома зашморгами й написом "Це для влади", правою – роздруківку білого вір­ша, присвяченого Тимошенко. Вірш закінчується словами: "А в труд твой люди будут верить всегда/ Уверены мы, твердо ты будешь стоять за людей"

– Слава Україні! – звертається "смерть" до мітингувальників.

– Героям слава! – зі сміхом відповідають люди.

– Смерть прийшла, – трясе косою. – Янукович, Азаров, Богохульська, де ви прячетесь? Влада – я за вами.

– Так тут влада навряд чи буде, – сміються присутні.

Двоє хлопців, років 18, фотографуються зі "смертю". Набігають журналісти з камерами. Чоловіки представляються Олександром Македонським та Андрієм Авраменком. Їм 60 і 56 років, "смерть" – із Києва, полковник – із Донецька.

– Єсть тут есбеушники, кегебісти? Вони тут торчать всєгда. Я їх і шукаю.

– А хто це з вами? – питають про полковника з шибеницею.

– А він у нас буде головним катом, – відповідає Олександр. – Буде цю владу вішати на майдані.

– А у мене отака штука, – підходить до "смерті" чоловік, років 40, у джинсовій куртці. Показує залізний ланцюг із невеличким навісним замком, розкручує його. – Я в 2001 році ментів ламав таким ціпком. Линяй звідси, провокатор!

– То ви із СБУ? – цікавиться Македонський.

Скидає капюшон. Він неголений, сиве волосся коротко підстрижене.

– Бл…ь! Я тебе, кізяк сраний, урию тут, – рветься до нього чоловік із ланцюгом. Люди ловлять його за руки.

– Я й скосити можу, – вимахує косою "смерть". – Я вспыльчивая! Мы в палатках под Печерским судом уже больше ста дней живем. А такие вот ­эсбэушники-­провокаторы сюда приходят, под патриотов косят.

За кілька метрів чоловік із табличкою "Нації – владу! 78%" пояснює хлопцю в сірій куртці:

– 78 відсотків – це нація, а 22 відсот­ки – це національні меншини. Треба, щоб у державних структурах вони так були представлені. А владу забирають ті, хто мають гроші. Здебільшого там ­представники від національних ­меншин.

– Так і українці є у владі, – заперечує хлопець.

– Там українців 15–20 відсотків. А треба, щоб було 78. Українці обирають українців, білоруси – білорусів, каждий вибирає своїх, і буде ця пропорція ­витримана. Це буде стимулювати ріст населення, – сміється. – Кажда нація буде тоді старатися, щоб їх було ­побільше!

– Щось ніхто Юлю не згадує, – каже жінка у сірому плащі й капелюсі.

– Тут інші куміри, – відповідає їй подруга. Плечі покрила чорною хустиною в червоних маках.

– Я от як думаю зі своєй голови, – каже перша. – У Юлі всьо єсть – дєньгі, ­здоров'я, дочка. Чому б не успокоїтися, не поїхать кудись на острова? Нє, не хоче.

– Нам такого нє понять. Це так, ніби я покинула свою дачу. Як я це зроблю? У мене там клубніка. Тіки весною посадили 70 кустов, кожен 15 гривень коштує. Та шо там гроші! Справа не в них. Я там з колін не вставала весь травень. Як я поїду?

– Кріпака треба пробудить! Шевченко показав, що можна стати людиною, даже єслі ти кріпак, – говорить чоловік у светрі й джинсовій сорочці. До коміра прикріплений прапорець "Свободи".

– Вила надо брать, а не прапори, – відповідає сивий чоловік у чорній курточці та краватці.

– Опозицію надо поддержать. Бо зв'яжемся з олігархами, такими як ­Тігіпко – і будуть дальше народ дурити. Бачиш, я прийшов – "свободівців" піддержую. Але, дивись, – дістає з сумки наліпку із Тимошенко, показує співрозмовнику.

– Урядом должна править куриця, нести яйця, – відповідає той. Кидає на наліпку поглядом, відмахується рукою. – А якщо буде лисиця, то не буде яєць.

– Ну, як же за цю лисицю дев'ять із половиною мільйонів проголосували? Ця лисиця людям по тищі гривень виплатила, оця лисиця, – сердиться сивий. – Короче, ти там говори, щоб витягали берданки, ті що спрятані в лісах. А ми отсюда подопрем, – сміється.

– Сьогодні інший час. Зараз надо вийти, і все. Не нада стрілять! Революцію 1917­го підтримали тільки раби. А треба пробудить із раба людину. Читайте Шевченка! Тільки б Янукович трубу Путіну не віддав.

– Так Януковича надо три раза судить, єслі он трубу ще отдасть.

– Та це понятно.

Під пам'ятником Шевченку стоїть колона хлопців і дівчат. Тримають плакат "Війна буржуям, мир трудящим!" Збираються рушати маршем.

– Нормальні молоді люди, – ­говорить товаришу дідок у сірому пальті та розтягнутій спортивній шапочці. ­Картавить. – Але я хотів би, щоб вони дали мені взривчатку. Взривати треба ті автобуси з міліцією, що на кожному кроці. На магніт її – жих, під автобус – і всьо. Проста задача.

Товариш хитає головою, посміхається.

– Хай люба партія дасть мені 500 тисяч доларів, щоб сім'ї оставити, пояс шахіда – і я своє діло зроблю. Я за цих молодих людей согласен піти даже щас. Що мені втрачати?

На Михайлівській площі виступають музиканти. За 30 м від сцени під музику гурту "Тінь сонця" штовхаються кілька молодих хлопців. Двоє з них голі по пояс. З усіх боків площі стоїть "Беркут", групами по 6­10 осіб.

– Стоять, дивляться, – цідить крізь зуби чоловік у чорній курточці в черзі до біо­туалетів. Спльовує на землю. – Поперевертають на х… їхні машини, і п…ець! Їх менше, як народу, по­любому.

До Михайлівського собору підтягується ще з десяток "беркутівців". Стають під входом, мовчки палять.

×