"У цивільній медицині найважливіше – здоров'я пацієнта, а в тактичній – виконання бойового завдання"

Краще буду слюсарем третього розряду, ніж нещирим священником

Знав, що буде велика війна. В одну з медитацій побачив вторгнення Росії, захоплені міста. З кінця січня почав готуватися. З'їздив до сина в Німеччину. Купив берці й павербанк. Опанував тактичну медицину й набрав із колегою групу для навчання.

Війна застала мене в поїзді до Чернівців. Наступного дня повернувся в Київ. З орендованої квартири забрав найважливіші речі – велосипед і поплавці для методу водної реабілітації Watsu. Повіз їх велосипедом товаришу. Зустрів чоловіка, який ішов із вулиці Полярної. Він сказав, що людям із бойовим досвідом почали видавати зброю. Я віддав речі товаришу й пішов у Оболонський військкомат. Черга була, як у Москві до мавзолею. Зрозумів: шансів мало. Брали людей із досвідом армійської служби. Запитав, чи потрібні медики. Мене забрали разом з офіцерами запасу.

 

У військкоматі одному чоловікові стало погано. Надав йому першу допомогу. Це затримало. Коли дійшов до ящиків з автоматами на Полярній, переді мною забрали останній. Черговий повідомив: "Зброї більше не буде, йдіть додому". Хлопці, яким вистачило, поїхали в Бучу й Ірпінь.

26 лютого пройшов медкомісію і сказали прийти наступного дня. Росіяни контролювали більшість доріг. Було багато ДРГ. Сказали: ви в нас у списку, щойно буде відправлення, зателефонуємо. Отримав дзвінок 4 березня.

У цивільній медицині найважливіше – здоров'я пацієнта, а в тактичній – виконання бойового завдання. Якщо товариш лежить поранений, а маєш завдання, то переступаєш через побратима й виконуєш наказ. В умовах бойових дій, допомагаючи одній людині, можеш втратити весь підрозділ. Доцільність і пріоритетність допомоги визначає командир.

За 2 години іноді маю прийняти 60 людей. Комусь призначити ліки, а когось відправити в госпіталь. Масаж і остеопатія – це медицина мирного часу.

Обов'язки старшого бойового медика широкі. Годину тому лікував, а далі ситуація змінилася – і стаєш десантником-штурмовиком, як і решта роти. Медик має бути на рівній відстані від кожної точки на позиції. Щоб йому могли звідусіль доставити поранених однаково швидко й він міг одночасно надати допомогу кільком бійцям. Або відправити на евакуацію. Коли ж кажуть: "Ти – десантник", то відрізняєшся від інших тільки аптечкою.

Ми не мали контакту з ворогом. Хоча теоретично він міг бути, адже навколо нас ворожа артилерія обстрілювала сусідні позиції. Уночі там ніби світломузика. Бачив, куди влучали ворожі літаки й ракети. Наді мною висіли три-чотири дрони. Тоді ЗСУ вибивали москалів із Житомирщини. Ті хотіли нас узяти в оточення. Не вийшло. Далі замість нас поставили тероборону, а фронт дійшов до кордону з Білоруссю.

Найважче за пів року служби було наприкінці березня. Ми не мали рацій, тепловізорів і достатньо зброї. Уночі почувався сліпим кошеням і камікадзе одночасно: ворог тебе бачить, а ти його – ні. Тому ніхто не любив ночі. У темряві не був певен, чи доживеш до ранку.

У бліндажі на трьох нас було четверо. У дощ він протікав. Прокидався в мокрому спальнику. Одяг сушити не було де, бо дрова теж намокли. Нагріти чайник під дощем проблематично.

Якось повідомили: охоронятимете об'єкт за 15 кілометрів від Житомира. Житимете в хаті. Речей брати не треба, через чотири дні повернетеся. Їдемо годину, дві. Дивимося за навігатором, що наближаємося до кордону з Білоруссю. Нас там зустріли морпіхи. Питають: "Ви надовго?" Кажемо: "На чотири дні". – "Ага. Ми теж приїздили на чотири дні, а вже тут місяць". Ми й досі на Житомирщині.

На війні не всі рейнджери, які мочать ворога з Javelin. Кожен має свою місію. Є кухарі, медики, інструктори навчальних центрів. Без них неможливо тримати фронт. Важливо якісно виконувати роботу там, де ти потрібен.

Доводилося бути психологом для вояків. Надавав духовну підтримку тим, хто її потребував. Уберіг одного суїцидника – відговорив. Іншому встигли зупинити кров і теж урятували. Ці люди були в дикому емоційному напруженні. Поміг їм пережити цей стан.

Працювати я почав іще у школі. Батько був один із перших підприємців у Жовтих Водах. Запропонував мені складати з деталей гаражні замки. Фірма орендувала в моїй школі приміщення, де я це робив. У сьомому класі після уроків ходив на роботу. Для 1993-го це була рідкість: дитина працює.

Якось учитель фізкультури зайшов у майстерню по плоскогубці й побачив мене: "А що тут робить малий Кривохат?" А наш майстер, дядя Вася: "Працює". Фізрук поцікавився, скільки я заробляю: "То він отримує більше за мене?" Після цього почав називати мене Олег Вікторович.

Студентом працював у багатьох місцях – у виборчому штабі, розвантажував фури, на будівництві. 1997-го на офіційну роботу студентів брали неохоче. Хіба на найчорнішу й найважчу. Якось прийшла баржа напівфабрикатів для виробництва пральних порошків. Портові вантажники відмовилися її приймати за ту суму, що пропонували. Ми взялися розвантажити. Без респіраторів й роздягнені по пояс, бо спека – під 40 градусів. Потім тиждень відкашлював ту хімію.

Не шикував, стипендія була 9 гривень, а вантажником заробляв 20 за день. Міг купити за них дві сосиски, дві банки кільки, батон, дві пачки цигарок і пляшку горілки. Це був не заробіток, а виживання.

Я – релігійний. Хотів знайти свою церкву. Був налаштований проти Московського патріархату, а Київському не довіряв. Пішов у Православну церкву Божої Матері "Державна". Вивчився й був готовий служити. Але зрозумів, що це не те, чого прагнув, залишив їх. Звернувся до Київського патріархату. Пообіцяли підтвердити сан. Мав пройти піврічне навчання. Написав заяву в семінарію. Обіцяли призначити старшим по Павлограду. Доручили мені збудувати там храм. Та не знайшов спільної мови з єпископом. Вирішив: краще буду слюсарем третього розряду, ніж нещирим священником. Моє розуміння Бога не відповідало доктринам церкви.

Лікую людей на відстані. Відчуваю їхні фізичні й психологічні проблеми й корегую. Зазвичай телефоном чи скайпом. Таких випадків, щоб неходячий пішов чи онкохворий одужав, не було. Утім, біль у нирках, в оці чи страхи вдавалося полікувати. Сеанс триває від пів до півтори години. Коштує 800–1200 гривень. Під час пандемії Covid-19 працював за донати: хто скільки дасть, а ні, то безкоштовно.

На початку пандемії коронавірусу не знав, що це за хвороба. Захворіла на ковід знайома співачка. Госпіталізували в Маріуполі. Запропонував допомогу. Працював дистанційно, побачив, що це хвороба, з якою раніше не стикався. Її вплив на організм значний, і я зрозумів: ковід – це серйозно. Почав застосовувати дистанційну фізичну терапію, дихальну гімнастику. Додав арттерапію й психологічну підтримку. Пацієнтці покращало, і я збагнув, що постковідна реабілітація необхідна. Зв'язався з ізраїльським лікарем Рустамом Джабаровим. Той сказав, що постковідної фізичної терапії в них поки що не застосовують, але вона потрібна. Порадив розробляти програму. Я написав її у співавторстві й у квітні 2020-го запропонував санаторію "Жовтень". За місяць впровадили. Ми були перші в Україні, хто почав таку практику. Згодом деякі санаторії брали її за основу. Міністерство охорони здоров'я заговорило про потребу реабілітації через рік.

Після перемоги заберу з Німеччини рідних. Відпочину, прийду до тями й відкрию реабілітаційний центр. Там буде фізична й психологічна допомога. Хочу зробити щось революційне й ефективне.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×