Шестеро людей, які надихають Лілію Григорович
1. Мій батько Степан.
Татові було 60 років, коли я народилася, і 65, коли з'явився брат Любомир. Я - татова перша дитина. Прожила без нього понад 30 років, але він завжди зі мною.
Тато був офіцером австрійської армії під час Першої світової війни, потім - офіцером Української Галицької армії. Навчався у Відні, став священиком.
Пам'ятаю його розповіді про те, як допомагав переховувати єврейських дітей під час Другої світової, листами й матеріально підтримував УПА. 1946 року була ліквідована Греко-католицька церква, треба було йти в московське православ'я. Тато цього не хотів і переховувався до 1949-го, тобто був нелегальним українським священиком. Тоді в місті Снятин його арештували на очах у моєї мами. Він був на 25 років старший, вони ще тоді не зналися. Потрапив у Воркуту, Мордовію, був там до 1956 року. Коли повернувся додому, йому вже минуло 60.
Мама Марія розшукала тата спершу в снятинській тюрмі, потім у Воркуті - слала туди йому передачі, листувалася. Коли повернувся, для них уже все було вирішено.
Греко-католицької церкви як такої не було. Тато прийняв православ'я і працював священиком далеко в горах. У нього була справжня церковна недільна школа. Ціле літо на веранді гуцульської хати сиділи діти, яких він учив Закону Божого.
Тато багато розмовляв зі мною. Я йшла в перший клас і вже знала історію Україні - з його розповідей. У школі я володіла мистецтвом риторики, якої можна було навчитися тільки від священика.
На першотравневому параді я, піонерка, стояла з серпом, хлопчик - із молотом. Приходжу додому з демонстрації, а тато каже:
- Дитинко, ти ще побачиш, як та держава розсиплеться.
- Та де ж? - говорю. - Подивіться, яка сила, які війська.
- Стисни кулак, тримай, - наказує . Я тримала-тримала, аж поки заболів і розтиснувся.
- Отак і вони будуть. У стиснутому стані змучуються руки навіть того, хто це робить.
Коли почався наступ на шістдесятництво - одних посадили, інших - тато казав:
- У них нічого не вийде. Бо те, що я маю в грудях, замкнути не можна.
Він мене навчив не боятися.
2. Мій учитель української літератури Михайло Гон.
Єврей, із родини, яку переховували під час війни українці. Був дуже красивий, 30-річний тоді. У нього закохалася вся дівчача половина класу. Він говорив нам речі, які не можна казати: міг назвати прізвище дисидента Валентина Мороза, над яким саме йшов процес.
Одного разу я не прочитала "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного. А треба писати твір про образ Чіпки. Думаю, що ж мені малювать? Але є вільна тема: "Як добре жити в Радянському Союзі". Я написала цей твір так гротескно, що, якби прочитав старий комуніст, просльозився б від розчулення. Та коли його читав Михайло Якович - так само плакав, але від сміху. І поставив мені п'ятірку. Ми були неначе змовники.
Я знайшла його в Рівному, коли йому було 70. Став професором в університеті. Була шокована, що він мене не пам'ятав. Бо для нього всі учні однакові.
3. Патріарх Київський Володимир Романюк.
Він знав мого батька, теж повернувся із заслання. Бездоганна чиста людина. Гуцул із Коломийського району Івано-Франківської області. Мене ще малою знав. Тато був старший за нього священик. Вони зазналися на храмових празниках і дружили. З його легкого благословіння я й прийшла в парламент з ідеєю Української помісної церкви. Бо наприкінці 1980-х у Галичині був релігійний розбрат - під синьо-жовтим прапором одні йшли на інших. Хто греко-католицьку церкву хотів - називали буцімто поляками. А тих, які прагнули автокефалії, Київського патріархату, - москалями. Вийшло так, що я стала в обороні тих, кого називали москалями. Це був навіть не духовний Збруч, а Китайська стіна. Ми її пробили.
Дуже часто, вже коли я стала депутатом, казав: "Ми не маємо права гаяти час". Це в нього було гасло від ранку до вечора. Постійно в ділі: то йде читати лекцію до студентів, то десь їде. Він говорив: "Я стільки років у тюрмі чекав, коли буду це робити. Тепер мушу спішити!". Виявився правий. Він був патріархом тільки два роки.
4. В'ячеслав Чорновіл.
Під час похорон виносили тіло В'ячеслава Максимовича із двохкімнатного службового житла, яке він навіть не думав приватизувати. Його нищили. Зводили на нього наклеп: мовляв, у його дружини парфумерний магазин "Роксоляна" у Львові. А ця бідна жінка, Атена Пашко, - поетеса, вміла хіба що добрі вірші писати й чекати його з усіх доріг.
Людина виняткової чистоти духу, порядності. Він міг іти на тактичні компроміси в парламенті, щоб "цей центр заангажувати на ті чи інші голосування". Але був безкомпромісний у тих питаннях, які становили український національний інтерес.
1998-го, коли Рух кололи, його кожен день мордували: "Ти - старий, вступайся, тобі 60 років". Сьогодні тим, хто його гнав, також минуло 60. Але їх ніхто не чіпає, бо вони нічого не важать. Йому ж тоді розкол болів страшенно. Казав: "Я готовий мати десять Марченків чи Вітренків, ще раз просидіти 10 років, не готовий тільки до цього: коли свої - і в спину".
Пам'ятаю останній з'їзд Руху, коли він коловся. Костенко зробив Українську народну партію і відокремився, а ми стали Народний рух України. Зал був напівпорожній. Закінчився з'їзд, і я бачу, як люди без піднесення збираються і йдуть додому. Дзвоню до свого чоловіка: "Ти що робиш?" У мене золотий чоловік: "Борщ зварив". Кажу: "Чисть ще бараболю". Бачу, що В'ячеслава Максимовича так не можна відпускати. Кличу: "Поїдьмо до нас. Василь зварив борщика". Це був 1999 рік, 7 березня.
Накрили стіл. Тоді депутатська зарплата була геть маленька. Але я мала пляшечку французького коньяку. Потроху випили. Чоловік мій позакручував огірків був на зиму, і пані Атена все жартувала: "Бачиш, Славку, як пан Василь дбає. А ти?" Він каже: "Ой, Атено, я цього не зможу". І я бачу: йому легше стало, відтеплів. Уже його можна й додому відпускати. Вийшли ми з будинку їх проводжати. Пані Атена щось йому говорила. А він дивиться на жінку: "Ой, Атено. Що ти будеш робити, як мене не стане?"
Вони живили одне одного. Коли Чорновола ще тільки посадили у львівську тюрму й вимагали, щоб він покаяння написав, його хотіли зламати - потримати в тюрмі кілька днів і дружину. І от ведуть по коридору його і її. Думали, що коли жінку побачить, упаде духом, а вийшло навпаки.
Побувала в Холодному Яру, потім прочитала книжку Василя Шкляра "Чорний ворон", згадала, що Чорновіл родом звідти. І зрозуміла: ніщо так просто не береться.
В Атени Пашко після смерті Чорновола через півроку був важкий інфаркт. Вона не могла на похороні плакати, не плакала кілька місяців. Лиш коли лежала в реанімації після інфаркту, в неї нарешті почали котитися сльози.
5. Василь Харенко, колишній зв'язковий УПА.
Від нього першого дізналася про Українську повстанську армію. Щоразу, коли він слухав гімн України, бачила, як у нього з очей ллються сльози. Питала: "Ви так зворушені?" А він відповідав: "Дитино, ти не уявляєш, якою ціною я дожив, аби тут стояти й слухати гімн за тих, хто його не чує. Якби ти знала, які люди справжні загинули". Розповідав, які були криївки, паролі, завдання, як люди трималися в полоні в енкаведистів, як він носив інформацію. Це називалося "штафета".
Працював слюсарем. Але так, що зверталися до нього "пан майстер".
6. Василь Шкляр.
Місяців зо два ходила в драйві, коли прочитала його "Чорного ворона". Виявляється, ми таки можемо перемагати й сміятися зі страшних обставин, через які переходимо. Я цю книжку з собою скрізь ношу, тішуся нею, можу відкривати ззаду, спереду, збоку, перечитати так чи так.
Шкляр - це потужна енергетична батарея нашого майбутнього. Запізнала його в Холодному Яру, коли підійшла за автографом. Я маю багато нагород, які ніколи не надягаю. Але фото Голгофи в телефоні, знімок мого батька й книжка Василя Шкляра - три речі, які для мене найважливіші.
1 
1
Коментарі