"Про нас писали навіть у Washington Post. Але жодна людина не допомогла. Працюють хіба пости у фейсбуку"

Через холод і недоїдання безпритульні втрачають здоровий глузд

У Києві живуть майже 5 тисяч безхатьків. Це лише ті, хто зареєструвалися в Центрі обліку. Реальна цифра вчетверо більша, кажуть експерти. Державних пунктів обігріву та будинків соціальної опіки не вистачає. Часто безхатьки не знають про ці заклади або бояться приходити. Більшість ночують у підземних переходах. Таким допомагають волонтери із Соціального служіння Київської митрополії Православної церкви України. Майже щоночі керівник організації 30-річний Роман ХОЛОДОВ із кількома колегами розносять їжу, ковдри, теплі речі та гарячий чай безхатькам по вісьмох підземних переходах столиці.

 

– ІТИ ТРЕБА ШВИДКО, ЩОБ ЇЖА ЛИШИЛАСЯ ГАРЯЧА. Що холодніше на вулиці, то менше порцій беремо. Сьогодні маємо 70, – каже Роман Холодов. Зустрічаємося на столичному майдані Незалежності о 00:10.

Зустрічаємося 18 лютого на столичному майдані Незалежності о 00:10. На вулиці – 17 градусів морозу.

Холодов – кремезний чоловік під 2 метри зросту. З-під медичної маски стирчить чорна борода. На Peugeot 308 із ним приїхали двоє волонтерів – семінаристи Видубицького монастиря, де на кошти парафіян готують їжу для безхатьків. Чоловіки сором'язливо тиснуть руку. Попереджають, що не готові говорити з пресою. Закидають на плечі величезні жовті рюкзаки. З термосами спускаються в перехід біля станції Майдан Незалежності.

– Як здоров'я? Треба якісь ліки? – питає Холодов у 55-річного Володи­мира Іванова. Той лежить на картонках, вкривається брудною ковдрою. Має сиве скуйовджене волосся.

– Все хорошо, хочу только жировик на глазу вырезать, – відповідає Іванов і хреститься. – Выдавил прыщик, а он начал расти. Но это небольшая проблема.

Володимир помічає оператора з камерою:

– Да хватит снимать, уже столько журналистов было, а толку никакого. Вы лучше к Милене идите, она все сплетни на свете знает. Она вам такое расскажет, что вы в Америке и в Австралии за полчаса побываете, – чоловік показує рукою в бік жінки, яка сидить неподалік серед купи пакетів із клаптиками тканин.

50-річна Мілена Гордієнко з кучерявим темним волоссям, що вибивається з-під хустки, паличками з-під суші плете чорно-білу дитячу кофту.

– Я с 9 лет вяжу. Хочу эту кофту закончить и в детский дом передать. Хотела красный крест нашить, но не хватает ниток. А на улице я из-за Мунтяна (одіозний засновник однієї з найбільших в Україні сектантських організацій. – Країна). Они меня выследили на Одесском вокзале и сюда привезли. Угрожали. Хотели, чтобы собирала деньги на элитные школы, – каже Гордієнко. Плутано розповідає про жінку, яка вимагає гроші на лікування, та олігарха Ігоря Коломойського. Коли йдемо до виходу, голосно дякує, що поговорили з нею.

– Більшість бездомних живуть у власному вигаданому світі, – говорить Роман Холодов. – Допитатися правди неможливо. Придумують, щоб здаватися значущими. Один розповідав, що пише комп'ютерні програми. Через холод і недоїдання вони втрачають здоровий глузд. Щоб повернутися до реальності, треба працювати з психологом чи психіатром.

Що цим людям треба допомагати, я зрозумів у потязі. Повертався з Донбасу, куди їздив волонтером від церкви. В "Інтерсіті" їв сендвіч із фетою за 50 гривень. Навпроти мене літня жінка нишпорила у своїх пожитках. Чоловікові, який сидів поряд, постійно обіцяла, що поверне гроші. Вона запізнилася на попередній поїзд, і цей чоловік купив їй квиток на наступний. Розумів, що вона не може дозволити собі бутерброд. Узяв для неї їжу і чай. Була щаслива. Всю дорогу розповідала історії про молодість, чоловіка, дітей.

Запропонував Епіфанію, який на той час був митрополитом Переяславським і Білоцерківським безкош­товно роздавати їжу на вокзалі. Він погодився. За два дні ми вийшли на першу денну роздачу.

Роман Холодов зупиняє машину біля Центрального залізничного вокзалу. Просить оператора не знімати.

 

– Ми довго вибудовували стосунки з людьми, які тут ночують, – пояснює. – Чотири роки тому, коли тільки прийшли сюди, вони нас боялися. Думали, що їх можуть здати на органи чи забрати в рабство, нікому не довіряли.

У темному закутку переходу на підлозі розкладені вісім імпровізованих ліжок із картону та лахміття. Перед кількома стоїть взуття. Люди з головою закутані в ковдри. Холодов їх будить. Кожному дає разову тарілку з картоп­лею й двома сосисками. Один із них витягує смартфон і вмикає новини.

– Більшість нічних підопічних удень працюють, – говорить Холодов. – Чистять сніг чи прибирають сміття. Ті, хто приходять на денні роздачі, зазвичай мають де жити, але не мають що їсти. Просять милостиню.

Я колись для експерименту прикинувся безхатьком, напнув лахи, схилив голову і просив подаяння. Побачив, що так багато не заробиш, – люди не кидали грошей. Та через кілька годин до мене піді­йшов безхатько й каже: "Чуєш, не сиди на камені, холодно ж. Отам можна взяти картонку". Допомагають одне одному. Кілька тижнів тому сказали, що один із їхніх потрапив до лікарні. Просили купити ліки, дали гроші. Пообіцяли, що самі прийдуть провідати його. Я не повірив. Коли відносив хворому препарати, той казав, що справді приходили. Принесли кефір і залишили 40 гривень.

ПОБЛИЗУ СТАНЦІЇ МЕТРО ВАСИЛЬКІВСЬКА ЗУПИНЯЄМОСЯ БІЛЯ ЦІЛОДОБОВОЇ АПТЕКИ. Треба купити мазь для безхатька, який ночує в підземному переході.

– Холодно було, шо капець. Як намочу ногу, то знову вавки відкриваються, – говорить 51-річний Василь Антоненко. Волонтер мастить відкриті рани на його нозі.

– У нього закупорка вен. Треба операція, бо вже нічого не допоможе, – каже Холодов. – Це ще саме лайтове, що ми бачили. Були й гангрена, і вимерзлі нігті. "Швидка" забирає їх, тільки якщо є пряма загроза життю або ми за них ручаємося.

Василь Антоненко сам перев'язує рану. Просить привезти взуття 43-го розміру.

– Раніше в цьому переході було багато ромів. Ми добре ладнали з їхніми дітьми. Як приїздили на авто, вони обліплювали старенький "пиріжок" так, що й дверей не відчинити, – розповідає Роман. – Перед Євро-2012 їхні табори за одну ніч спалили, порозганяли ромів по всьому Києву. Люди самі роблять їх вигнанцями.

– Безхатьками часто стають старі, які втратили квартири через аферистів. Якщо рідних немає, підсаджують на стакан, підсовують боргову на 100 тисяч гривень під заставу квартири. Так забирають житло. Буває, їх із дому виганяють за пиятику. Повернутися до нормального життя складно. Але я знаю кілька таких прикладів. Приходив чоловік на денні роздачі, і я в нього все питався: "Ну, коли ж роботу знайдеш?" Хоч сам не вірив. Потім він перестав ходити. Через місяць іду Печерськом і бачу його в робочому одязі, шпаклює стіну. Казав, що й житло вже орендує. Був ще один чоловік, який влаштувався продавцем сувенірів у переході. Коли отримав зарплату, зробив благодійний внесок. Хотів допомогти іншим.

Часто на вулиці опиняються підлітки, які сваряться з батьками. Я й сам колись після сварки з батьком два дні жив на горищі під'їзду.

Сідаємо в машину. Роман вмикає гурт "Казка".

– Не люблю їздити на роздачі з журналістами, – каже. – Коли ми стали роздавати антисептики, потребували більше коштів. Із десяток каналів запросили зняти сюжети. Писали про нас навіть у Washington Post. Але жодна людина не допомогла. Працюють хіба пости у фейсбуку. Найбільше вдалося зібрати 12 тисяч гривень. На одну нічну роздачу витрачаємо майже тисячу. Часто пишуть негативні коментарі: "Навіщо допомагати бомжам? Краще на хворих дітей гроші витрачали б".

На вході до підземного переходу на Печерську двоє чоловіків чекають на волонтерів.

– Бомжевать неприятно, но я уже приспособился, – говорить 52-річний Анатолій Сінішев. Живе на вулиці з 2000-го. – Когда сильно холодно, кучкуемся, как собачки. Согреваем друг друга. Детишки могут поколотить. Этой зимой пятеро наших насмерть обморозились. Я инвалид второй группы по психике. Часто уходил из дома, когда накалялась атмосфера со стороны жены брата. А потом они меня просто выписали из квартиры и не разрешили вернуться, – Сінішев простягає три цукерки. Кілька секунд порпається в кишенях і дістає ще кілька.

– Для них важливо, щоб їх вислухали, поговорили, виявили людяне ставлення, – каже Холодов. – Коли не так зимно й ми не поспішаємо, спілкуємося з ними, можемо разом поїсти. Приходила на денні роздачі жінка. Ну чисто "язва", завжди всім незадоволена. Я з нею жартував, обнімав її, говорив компліменти. Вона так розтанула, що сама потім осмикувала незадоволених. Їхню довіру треба заслужити.

Ми завжди вдягаємо на зміну оранжеві жилети. Так безхатьки розуміють, що ми свої, і не бояться.

 

52-річна Анна Коломієць смикає Холодова за рукав. Просить наступного разу принести їй ще одну книжку.

– Художня література, детективи – це те, що може відірвати їх від реальності, – говорить Роман Холодов.

– Колись один 70-річний сліпий попросив відвезти його до Видубицького монастиря. Хотів послухати церковний хор, – приєднується до розмови семінарист 19-річний Іван. – У нього є квартира, але живе сам. Спілкування бракує, тому виходить на вулицю і дружить із безхатьками. Бувало, до четвертої ранку ми з ним говорили. Коли допомагаю іншим, стаю щасливий. Не розумію тих, хто каже, що світ несправедливий, але нічого з цим не робить.

текст: Ірина ШЕВЧЕНКО, фото: Соціальне служіння Київської митрополії Православної церкви України.

×