Людство більше не потребує еліти
– Я народився не в мистецькій родині. Батьки працювали в радянських трестах із кумедними абревіатурами в назвах. Та, коли пішли купувати обручки, побачили в мистецькому салоні картину мариніста Миколи Хана й купили її замість них, – розповідає арткритик 47-річний Костянтин Дорошенко. У просторій залі видавництва Laurus, де 2015-го вийшла його книжка "Кінець епохи пізнього заліза", сидимо у глибоких кріслах біля журнального столика.
– Я за освітою історик, – наливає чай і закурює. – Писати про мистецтво почав, бо воно мене захопило. 2001-го побував на Венеційській бієнале. Був приголомшений. Зрозумів, що хочу це бачити і в Україні. Тоді на бієнале запросили українського художника Олександра Ройтбурда. Він жив у США, бо розчарувався в можливостях розвитку сучасного мистецтва на батьківщині. Ми з ним гуляли Венецією. Аби мати солідний вигляд, Олександр купив усе біле – костюм, краватку й окуляри. Але вони були з діоптріями, хоча в нього нормальний зір. Усе перед очима пливло. Доводилося його постійно ловити, щоб не впав.
Моїм першим кураторським проєктом стала організація виставки Ройтбурда в Києві. Його роботу придбав Нью-йоркський музей сучасного мистецтва, і мені хотілося, аби і вдома його визнали. Ми влаштували виставку в Музеї української діаспори. Спланували вісім телевізійних інтерв'ю. За 10 днів Олександр став відомий на всю країну. Залишився в Україні. На відкритті саме він назвав мене куратором. Я тоді не вважав себе гідним цього. Але з роками зрозумів, що наш пієтет до мистецтва – це пережиток радянського. Цивілізований світ ставиться до нього демократично. Мистецтво роблять люди для людей.
Сучасне мистецтво неможливо зрозуміти тільки через формальний аналіз і опис. Воно не про техніку й малюнок, а про думки, ідеї й концепції. Критики, які виростають із наших мистецтвознавчих факультетів, бувають скуті. Бояться сказати щось неправильне. А головне в критиці – це якраз розкутість розуму.
Митець не обов'язково повинен бути інтелектуалом. Не треба від талановитої людини вимагати, щоб була розумна чи порядна.
Про які проблеми розповідає сучасне мистецтво?
– Про сучасні – насильство, мілітаризованість, екологічну катастрофу, війну, яку розв'язала Росія. Воно не повчає і не заперечує, а шукає можливості для солідарності.
Гасло "мистецтво для мистецтва" придумали декаденти ХІХ століття. Ця історія закрилася з Першою світовою війною. Вона таким жахом пройшлася по долях людей, що вони забули про будь-які забаганки, відірвані від життя.
Більшовизм, тоталітаризм давав можливість тільки чорно-білого мислення: погане-хороше, свої-чужі. В цій парадигмі ми застряли в перші десятиліття незалежності. Замінили Леніна на Шевченка, а потім – на Бандеру. А тепер вулиці радянських героїв перейменовуємо на нових. Замість того щоб передивитися саме ставлення до поняття героя. Ані політичний діяч, ані військовий командувач не мають героїзуватися. Глорифікувати треба людей мистецтва й культури. Вони роблять те, що рухає людство вперед.
Відсутність своїх героїв називали причиною нашої меншовартості.
– Це погляд із ХХ століття. Воно було найкривавішим і найжорстокішим, бо в ньому намагалися переробити і силоміць покращити людину. З'явилися надідеї комунізму, нацизму, фашизму. Людина перетворилася на ресурс: "Якщо ти герой – молодець, інакше – компост".
Про меншовартість говоримо, коли бачимо історію України як історію героїв і жертв: то жаліємося, то гинемо. А власне жити ми вміємо? Цінувати те, що робимо? Відсутність меншовартості – це відсутність цієї істерики.
Війна змушує нас змінити кут зору і зрозуміти: сенс країни сьогодні є життя, творчість і розвиток її громадян. Скульпторка Павла Нікітіна робила проєкт, присвячений українським бійцям, які повертаються з Донбасу. Коли гуляла Києвом з одним із них, він сказав: "Дивлюся на людей навколо і відчуваю, що я їх люблю. Тому що за них воював". Ця війна – протистояння цивілізацій. Імперської, де людина – гвинтик, та орієнтованої на цінність людини з її індивідуальністю та правами.
Є надія, що завдяки таким тенденціям Росія скоро дійде до свого логічного історичного завершення.
– Звісно. Росія – застаріла імперська структура зразка ХІХ століття, яка примітивно захоплює і контролює території. Кожна імперія рано чи пізно розвалюється. І тут багато залежить від України. Якщо покажемо, що на пострадянській території можуть існувати демократія і здорове суспільство без диктатури, це буде прецедентом. Нашими цінностями мають бути повага до індивідуальності та різноманіття, права людини, відкритість, емансипація тих верств, які почуваються пригніченими, свобода творчості і слова. Вже сьогодні в Україну іммігрували чимало людей із Росії, які хочуть не боятися говорити: правозахисники, письменники, артисти. Життя в РФ для них – задуха. Цих людей треба приймати.
Російську культуру у світі впізнають, а про нашу досі мало знають.
– Імперія інклюзивна, вона все добре вважає своїм – і українців, і Гоголя, і "Океан Ельзи". А ми відсторонюємося: це – наше, а це – ні. Такий підхід провальний. Зможемо щось промовляти й диктувати світові, тільки коли зрозуміємо, що всі митці, які народилися тут, хоч і реалізувалися в інших країнах, – наші. Почуватися хазяїном на своїй землі – це не бігати навколо хати і стежити, щоб ніхто нічого не вкрав. Це зрозуміти, що ми можемо впоратися з викликами, дати собі раду й будуватися далі.
Ми за 28 років не зробили нічого, щоб люди знали про українську культуру. Кучма і Кравчук вирішили, що достатньо Марії Примаченко, ансамблю Вірського та хору імені Верьовки. З цим і носилися.
Європа нас підтримала, тому що побачила потяг до європейських цінностей і свободи. Але ми їм несимпатичні, бо нічого загальнолюдського не артикулюємо. Козаків і Анну Ярославну ніхто у світі за собою у ХХІ століття не тягнутиме. Європа живе сучасністю.
Війна дала змогу відрізнити правду від неправди?
– Я сказав би: дріб'язкове від важливого.
Як боротися з ворожою пропагандою?
– Тільки правдою. Робити це контрпропагандою, значить – грати не за своїми правилами.
Прихід до влади Зеленського – це результат запиту на демократичність і простоту?
– Безсумнівно. Україна приймає неординарні рішення, які збігаються з глобальними настроями. А це розчарування у традиційних політиках, відкидання снобізму, спрощення комунікації. Перемога Трампа – теж результат зневіри у політичних елітах. Люди перестали слухати всіх, хто десятиліттями морочив їм голову.
Однак, коли Володимир Зеленський переслідує за висловлювання на свою адресу тих же Марусю Звіробій і Софію Федину, це видається як поверненням у вчорашній день.
– Як людина з жорстокого світу шоу-бізнесу, міг би бути менш дратівливий. Зеленський справляє враження втомленого. Багато працює, перебуває під величезним навантаженням. На його зустрічі з представниками культури я бачив, що він справді намагається вникнути, уважно реагує, а не просто сидить у президії і почесно плямкає ротом. Але все одно доводиться знизувати плечима, коли бачимо ситуацію в гуманітарній політиці.
Попри побоювання, президент Зеленський успішний у політиці зовнішній. Його перфектно сприймають у світі. Поводиться тактовно і неординарно. Але з ним може статися те саме, що з Михайлом Горбачовим – світ носив того на руках, а у власній країні зненавиділи. Тому що не мав часу розібратися, що там відбувається.
Яке враження справляє команда президента? Як оновилася еліта?
– Це поняття в наш час дискредитоване. Людство не потребує еліти. В сучасному розумінні вона сформувалася в ХХ столітті завдяки появі телебачення. Воно демонструвало людям, хто ними керує, що треба любити, як одягатися й говорити. По той бік екрана була еліта, по цей – решта.
Інтернет, а потім соціальні мережі дали можливість кожній людині ввійти в медіа: говорити від свого імені. І запит на еліту зник. Ніхто нікому так просто не диктуватиме. Можливостей вибору так багато, що монополії бути не може.
За часів незалежності, отримавши можливість відбутися у своїй країні, представники культури нарешті відчули себе елітою. Віктор Ющенко і ще більше Петро Порошенко приділяли цьому явищу демонстративну увагу. Оксана Забужко, Юрій Андрухович та інші завзято агітували за президента, який затвердив їхні відчуття елітарності. І раптом країна їм каже: до побачення.
Людям не сподобався зверхній тон: "Гей, ти, бидло! Послухай нас. Ми розкажемо, за кого голосувати". Вони вирішили, що є персонами загальнонаціонального значення. Але 60 відсотків українців за минулий рік не прочитали жодної книжки.
Зараз нове суспільство – мережеве, все демократичніше. Нема запиту на еліту, пророка чи месію. Цінності змінюються. Міжлюдська горизонтальна солідарність вартує більше за високочолі повчання.
Українці так мало читають не лише тому, що письменники хочуть їх повчати?
– Коли розвалився Радянський Союз, в один момент культура втратила цінність. У 1990-х із прилавків зникло все, крім морської капусти, солі й соди. Хто міг, займався дерибаном, решта намагалися вижити. Тому культурний продукт для пересічного українця не значить нічого. Для чого йти в театр, якщо можна сходити в сауну чи на масаж? Зараз це нам повертається бумерангом.
Нещодавно голову митниці Максима Нефьодова помітили в нічному клубі. Була хвиля обурення.
– Висмоктана з пальця історія. Його не зняли за сексом із твариною, за проявами садизму чи вживанням наркотиків. Такі скандали більше не працюватимуть. Мережевий світ – прозорий. Молоді люди, які виростають у ньому, з нашої точки зору, здаються безсоромними. У них немає проблеми перевдягнутися в речі протилежної статі, кумедно поводитися. Вони не розуміють, чому щось засуджують, якщо це не несе шкоди. Людина має право бути в нічному клубі, милуватися оголеним тілом, займатися сексом.
Подивіться, хто отримує Ґреммі (цьогоріч американській співачці 18-річній Біллі Айліш дали п'ять нагород музичної премії з 19. – Країна). Не красуня, без оперного співу, не крутить дупою. Що в ній такого? Вона справжня. Говорить про те, що їй не байдуже. Так само, як молоді художники. Якщо дівчину хвилює необхідність епіляції ніг і пахв, вона робить про це мистецький проєкт – він викликає більшу емпатію, ніж будь-який пафос.
Ми на порозі ери, коли діти знатимуть більше за дорослих?
– Цей переворот сучасності вже відбувся. Уперше за історію людства старші мусять вчитися в молодших. Онук учить діда, що робити зі смартфоном. Це перевернуло всю психологію, соціологію й економіку.
Це обізнаність у техніці. Але ж мудрості не навчишся.
– Не кожен старий – мудрий. Але йдеться про інше – про вміння користуватися розумом. Люди, які не володіють новими технологіями, не зможуть вижити. Як колись не могли вижити ті, хто не вмів забити мамонта. Питання, чий досвід у сучасному світі гратиме більшу роль – 20-річного хлопця чи 70-літнього діда? Дід знає, як стріляти з автомата, але зараз усе вирішує смартфон.
Як ви відпочиваєте?
– У мене є розкішна ванна у стилі імператора Наполеона ІІІ. У ній проводжу по 2–3 години. Можу дивитися серіали, читати, курити, пити соки. Це найбільший релакс.
Чи маєте авторитети й учителів?
– Учитель – це людина, яка надихає своїм способом мислення. Платон Білецький, один із батьків українського мистецтвознавства, показав мені, як мислити вільно, без штампів.
Засновник українознавчих студій при Гарвардському університеті Омелян Пріцак так оригінально розповідав про історію Давньої Русі, робив такі сміливі порівняння, що я закохався в нього. Він пам'ятав по імені всіх студентів. Єдиний із професорів тоді, 1994 року, кожному потискав руку. Для таких людей немає догм.
Ще одна людина, якій я вдячний, – це кардинал Любомир Гузар. Мені з ним вдалося запізнатися, коли брав інтерв'ю. Я переживав, не знав, як до нього звертатися. Заходжу й бачу людину в простій маринарці й плетеній жилетці. Демократичну, приязну і спокійну. В ньому була дивовижна людяність, жодного пафосу. Одного разу він поділився зі мною: "Я іноді шкодую, що люди в радянській Україні слухали іншу музику, ніж я в юності. Якби вони слухали те, що я в Америці, вони в інший спосіб сприймали би світ".
1 
1
Коментарі