Не бачу людей, які могли б добровільно зійти на хрест. І я не зможу

Петро Панчук боровся з Богданом Ступкою і Сергієм Данченком

Актор Петро Панчук іде коридором столичного театру ім. Івана Франка. Пообіді тут порожньо. Актори зберуться на репетицію за 2 години. Увечері Петро Фадейович гратиме Терентія Пузиря в комедії Івана Карпенка-Карого "Хазяїн".

На третьому поверсі заходить у гримерну. На столі – кілька ікон і молитовники. Актор закриває стулки трюмо, щоб своє зображення у дзеркалі не відволікало. Запалює свічку.

– Це з учорашньої служби, – пояснює.

Ви думками зараз у вечірній виставі?

– Абсолютно ні! – жвавішає. – Cьогодні – Страсна п'ятниця. І православний християнин має цього дня думати про свою душу, страждання Христа, а не про комедію. Але теат­ром досі керують радянські атеїсти. Тільки про око мають ікони в кабінетах. За царських часів у Великий піст не давали спектаклів. Я про це не раз говорив: "Порахуйтеся з моїми релігійними почуттями". Нікого не цікавить. Зате зароблені у Страсну п'ятницю гроші, на жаль, підуть на ліки акторам, режисерам, художньому керівництву.

До якої церкви ходите?

– У церкву Успіння Богородиці на Теремках. Часто переїжджав по орендованих квартирах, тому доводилося змінювати храми. Як вдруге женився, то купив у Новосілках однокімнатну квартиру. З усіма своїми регаліями на більше не спромігся. При тому, що не п'ю, не курю, харчуюся скромно, на одяг і на любовниць не трачу. Чесний труд приносить малі гроші.

Два роки тому ви отримали Шевченківську премію.

– Із неї частину боргів віддав. Залишилося 8 тисяч доларів. Їх доклав до квартири.

Шевченківська премія – потрібне для артиста визнання?

– Будь-хто, особливо чоловік, має потребу визнання. Не мав жодних контактів із людьми, які присуджують нагороди. По сей день я – відлюдник. Але подивися, оцих цяцьок визнання у мене більше за всіх у театрі – премія Кабінету міністрів, міжнародна премія Гоголя, золота медаль Академії мистецтв.

Визнання дає внутрішню силу, енергію. Але це – кредит. Його, як у банку, треба віддавати з процентами. Якщо ти – шевченківський лауреат, то будь добрий, віддавайся людям. Сьогодні вони прийдуть. Їх не інтересує, що ти думаєш про роботу у Страсну п'ятницю.

Головне не забути взагалі – для чого це робиш.

– Для чого це робиш – найважливіший момент. Я в молодості питав нині покійного Леся Танюка: чого не хватає українському актору? Хотів якісь технологічні речі почути. А він: "Усвідомлення свого призначення". Тільки тепер я починаю це розуміти.

Така історія: іде чоловік, дивиться – якесь будівництво. В одного будівельника морда кисла, зла. "Що ти робиш?" Той чоловік: "Цеглу ношу". А другий – веселий, світлий. "А ти що робиш?" – "Храм будую!"

В Америці під час Великої депресії люди бунтували без роботи. Щоб пригасити невдоволення, керівники зібрали їх у лісах, привезли туди каміння й пісок – хай будують дорогу. Люди взялися за діло, їм стало легше. Але за якийсь час почали звільнятися. Бо зрозуміли, що ця дорога нікуди не веде. Не було призначення, і проект лопнув.

Це – основне питання і для України, і для театру. Бо 90 відсотків будують дорогу в нікуди.

 

У чому це виражається?

– 2013-го я організував у своєму селі театр. Пробивав цю стіну років чотири. Великий процент селян – на заробітках в Італії чи Росії. Хто лишився – ­намагаються поїхати у Львів чи Луцьк огірками торгувати. Люди працюють тяжко, а ти їх увечері ще до театру закликаєш.

Поставили "Тев'є-молочник" у клубі. Зробили квитки по 15 чи 10 гривень. Зіграли двічі – вранці і ввечері. Зал на 300 місць був заповнений. Зібрали гроші. Я розподілив між усіма порівну. Собі взяв 100 гривень. Хоча ставив п'єсу, розробляв сцени, працював з акторами, привіз із Києва декорації, протягом року приїжджав на репетиції.

Ви вчинили несправедливо.

– Якби поступив по-справедливості, то на другий день люди сказали б: "Ага, то це він приїхав на нас нажитись!" Щоб зберегти діло, треба пожертвувати особистими інтересами. Так і в державі. Щоб країна вийшла на чесний путь, давайте внесемо кожен у спільну казну – на дороги, лікарні, школи – десяту частину зі свого загашника.

Ми всі в театрі не бачимо мети, куди розвиватися і навколо якої об'єднуватися. Печально дивитися на старих акторів, які пропрацювали все своє життя невідомо для чого. Дивишся, що вони грають: людина без усвідомлення починає просто "шото ізображати". Кажу молодшим колегам: якщо стану таким, дайте копняка під зад і відправте мемуари писати.

А от дивився гру старих-старих московських акторів – Фаїни Раневської і Ростислава Плятта. Вроді непристойно вже в такому віці бути актором. Але бачу – вони щось знають таке, що їхня робота набуває смислу.

Недавно написав директору після вистави скаргу: "Мені соромно грати, коли актори смикають лаштунки і забувають текст". Приходять на репетиції – і в них своє життя. Там – "Барселона" виграла, там – політика, там – Трамп. Чекайте, ми лялякаємо, а потім часу нема виставу зробити.

Купа ображених: "Як ти можеш нас, своїх колег, закладати?" Усі ж звикли одне одному в очі медом мастити. У середу був Юдин день, коли Юда поцілував Ісуса і цим видав його. Оцей лицемірний Юдин день у театрі – щодня.

У чому причина?

– Театр живе без вожака, без лідера. Як і країна. Ми поважали Богдана Сильвестровича як актора, а Сергія Володимировича Данченка як режисера. Але ці люди були поставлені виконувати чиновницьку функцію, не були лідерами.

Я знаю, що таке лідерство. Директор школи писав мені в характеристиці: "Хороший організатор. Неодноразово організовував товаришів на погані вчинки".

Лідер – режисер Андрій Жолдак. Я з ним працював. Має харизму і силу. Ада Роговцева і Богдан Ступка грали у нього в "Не боюся сірого вовка". Піди застав Аду Миколаївну бороду приклеїти. У Жолдака вона клеїла. А Ступка виходив на сцену в балетній пачці.

Я коли тільки прийшов у театр, одразу почав боротися зі Ступкою і з Данченком. Це була юнацька віра у високе призначення театру. Молода людина бунтує некультурно і недипломатично. Добунтувався до того, що 18 років не давали нічого грати.

Потім ситуація з вами змінилася?

– Мої знайомі Оксана і Володя Маляренки допомогли. Володя зараз послушник в Іонинському монастирі, а вона – монахиня в Єрусалимі. Привели мене у храм. Я почав плакати – душа торкнулася чистоти. Помолився. Приходжу в театр: усі добрі, хороші. Таку любов відчув до них. Почав молитися за тих, із ким сварився, за художнього керівника Сергія Данченка. І потім дивлюся – хороший чоловік. І так мені його шкода стало. Він до мене теж змінив ставлення. Хоча проблеми залишилися. Але перестали мене турбувати.

Є така формула: спочатку Господь говорить до нас шепотом любові. Виходиш на вулицю – травичка лізе, квіточка. Тобі Господь квіточкою – а ти туди бензином, мазутом. Тоді Господь говорить до тебе голосом совісті. Якщо не чуєш, звертається рупором страждань. Рупор ми вже знаємо – війна. Бо голос совісті і шепіт любові не чули.

Третім голосом Господь до мене теж говорив. Тоді зрозумів: не те на перше місце ставлю. Внутрішньо відпустив театр.

Із Богданом Ступкою раніше мало не бився. Коли він став художнім керівником, несподівано запросив до себе у кабінет, пообіцяв на мене дати виставу. У 42 роки я отримав повний хід для реалізації.

Не хотіли б очолити театр?

– На цій роботі сил вистачить тільки дійти увечері додому, поїсти й виспатися. Художнім керівником театру актор бути не може. Уявіть, пропонує йому якась студія кілька тисяч доларів за зйомку на три місяці. Хіба він відмовиться? Поїде.

Мені пропонували очолити муніципальний театр у Борисполі. Кажу: не хочу за 5 тисяч гривень на місяць паскудити своє ім'я. Якщо назвався керівником – повинен кожну виставу передивитися. А в мене немає часу.

За місяць-два буде конкурс на посаду керівника нашого театру. Купа людей хочуть вилізти на вершину піраміди і зверху плювати на всіх. Але це – тяжке й відповідальне призначення. Через два тижні директор починає артистів ненавидіти. Бо кожне лізе, щось хоче, чимось недовольне. Усі прагнуть реалізації. Якщо директор не здатен її дати, уже через місяць скаже: "Рєбята, дайте мені спокій! Задавіться-перегризіться!" А треба: "Слухайте, візьміть собі п'єсу на двох-трьох акторів. Є вільна ­кімната. Там можна поставити 60 місць. Це вже – мала сцена". Не бачу людей, які могли б добровільно зійти на хрест і про все це думати. І я не зможу.

Ви колись військовим хотіли бути?

– У дитинстві часто попадав у неприємні ситуації – то крав компот у колгоспному погребі, то когось грубо обзивав. Директор школи, кадебіст, питає мене 6-річного: "Де батько?" Кілька разів відповів йому, що вдома. А він все одно своєї. Я не витримав: "У сраці!" Мати мене потім била. Я не розумів, чому.

У дев'ятому класі один хлопчина зі Львова привіз надруковану лекцію "О сексуальном воспитании". Ми, хлопці, читали її тайкома під партою. Я забув ту лекцію в підручнику з фізики. Вчителі знайшли її і пришили мені "поширення порнографії". З поведінки поставили двійку.

Відчував, якийсь я не такий, сам із собою не можу справитися. Тому захотів в армію. Думав, дисципліна мене виправить.

Служив у оркестрі штабу Чорноморського флоту. Грав на трубі. До 22 років зрозумів, що військо – це не моє.

Після армії рік працював у школі воєнруком. Потім поїхав у Київ шукати духові інструменти – хотів у селі оркестр організувати. Інструментів не купив, але здав документи у театральний.

У двері гримерки стукають. Зазирає бородатий чоловік.

– Васічка, п'ять годин уже? – запитує Петро Фадейович.

– За 3 хвилини.

– Чекай ще півгодини мене.

Як відновлюєтеся вдома?

– У першому шлюбі сімейних відносин не цінив. Жив театром. У результаті – сім'ю втратив. Із другою сім'єю стараюся вдома не підвищувати голосу, на дитинку не крикнути. Після репетицій і вистав треба з нею погуляти, їсти приготувати, почитати. Тому релаксую хіба у метро і напханій людьми маршрутці. Літо проводжу в рідній Лобачівці. Мені там кожен метр рідний. Там маленьким ішов з батьком із весілля, тут – із Пасхи. Біля старої хати пам'ятаю, де вишня стояла.

Вас порадував безвіз?

– Це цяцька для нас – "в Європу, в Європу". А цигарку в смітник викинути не можемо. То що тобі Європа дасть, людино? Якщо Революція гідності – так будь гідний: не прогинайся, не давай хабарів.

А ви колись давали?

– Розкажу, як за 2 години зібрав у райцентрі довідки на батькову спадщину, які не можна було зібрати за три роки.

Перед виходом із дому мати каже: "Пєтька, купи пшона курчатам". З великою сумкою пішов спершу на базар, напхав її пшоном. І подався по інстанціях по довідки. Куди не заходжу, ставлю сумку на підлогу. Всі відразу на ту сумку – глип. І за кілька хвилин виписують мені справку. А я беру її, хапаю сумку і йду. Лише потім зрозумів, чого всі такі були зговірливі.

У житті жодній людині не давав хабара. Віддячував лікареві після народження сина. Віддячую всім – сантехніку, перукарю. Це моя потреба – віддячити, а не підкупити до роботи.

×