"На фірі привезли поранених. Так багато крові бачила вперше" – ексклюзивні спогади ветеранки УПА

- Я народилася в сім'ї Бережанських. Батько співпрацював з Організацією українських націоналістів із 1932 року, мав псевдо "Окунь", - розповідає журналу Катерина ЩЕРБА, 93 роки, зв'язкова Української повстанської армії. - З його ініціативи в нашому селі 1934 року створили актив Організації українських націо­налістів. До приходу більшовиків тато завідував "Просвітою". Вдома зупинялися його однодумці з товариства, "Союзу українок", "Пласту". 1942‑го батьківська хата стала повітовою станицею ОУН і підпільною друкарнею. Наступні два роки – станицею крайового проводу організації.

У хаті висіли образи, портрет Шевченка, вишиті рушники. Ми мали багато газет і книжок. Мати – активістка "Союзу українок" – вчила нас. Часто співали. У неділю та на свята ходили до церкви.

Вечорами сім'я збиралася, обговорювали всякі події. Тато служив в австрійській армії, а потім – у Січових стрільцях. Багато розповідав про війну 1918 року.

Маю яскравий спогад із дитинства про Йордан. То було за Польщі. З льоду вирубали хрест, а збоку на ньому вчепили синьо-жовтий прапор. Польська жандармерія арештувала хлопців, які то зробили.

До нас ходили різні люди. Потім дізналася, що вони – повстанці. Бував і Роман Шухевич, мав псевдо "Тур". Коли приїздила додому на канікули з Рогатина, отримувала від нього завдання, стала зв'язковою. Мала псевдо "Олеся". Мусила дотримуватися правил конспірації.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: За наказом Шухевича працювала на Донбасі - зв'язковій командира УПА виповнилось 100 років

Було завдання почергово – по 2 години – з карабіном охороняти на околиці Рогатина будинок, де проходили військові курси. Родину, яка там жила, більшовики вивезли в Сибір. Залишився лише син господаря.

Пройшла курси медсестер, щоб надавати хлопцям допомогу.

 

За 3 кілометри від нашого села на Золотій Поляні стояв вишкіл партизанського відділу "Сіроманців". Готувалися до боїв різні сотні. Курінним був "Яструб" – Дмитро Карпенко. Селяни організовувалися й допомагали хлопцям, бо повстанці захищали місцевих від більшовиків. Дівчата збирали квіти та трави, сушили й використовували як ліки. Тоді вже тривали бої, і було багато поранених.

Закатованих побратимів ховали в лісі чи полі, бо вороги розкопували могили і знущалися з останків.

Вдома у стайні викопали глибоку яму і присипали гноєм. Там переховувалися поранені бійці. Прийшли "шпиги", стукали по підлозі, прислухалися. "Там что-то есть", – казали. Але їх терміново відкликали кудись. За деякий час повернулися і знову стукали по підлозі. Казали: "Там что-то было". Але хлопці вже втекли.

У нашій хаті друкували документи й листівки. Я ховала друкарську машинку в ліжко й накривала периною, коли була підозра, що йдуть із перевіркою. У нас вдома головний командир УПА Роман Шухевич проводив таємні наради. Збиралися вночі по 6–10 керівників. Ніхто з господарів не міг бути присутній. Навколо будинку в засідках сиділа охорона.

У домі було два входи. Один через ґанок, а другий – через півницю (підвал – Країна). З неї можна було вийти в город, де росла висока кукурудза, а за нею – сад. Коли в двері на ґанку стукали непрохані гості, упівці встигали втекти за село.

Нерідко думала, що смерть дуже близько. Несла в призначене місце важливий документ, сховала в косах. Дійшла до гори Баглаїв горб і почула стрілянину. Присіла під кущем. Здалося, що кулі просто на нього і летять. Терня кололо все тіло. Білу хустку зняла. І мусила йти далі. Щоб не помітили, скотилася в рів і ним рушила вперед.

 

Упівці заступалися за тих людей, яких більшовики арештовували, щоб вивозити на Сибір. Так виселяли цілі родини. Когось розстрілювали. Хати палили. Вночі 17 грудня 1944 року "Сіроманці" атакували райцентр Нові Стрілища на Львівщині. Спалили будинки НКВД, парткому, тюрми. Звільнили 40 в'язнів. Під час бою також вбили суддю, прокурора та всіх, хто катував і знищував наших людей. У повстанців було п'ятеро загиблих. Тоді не стало і сотенного "Яструба".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Нас виставили на площі для жалоби. А ми давай підкидати шапки і кричати: "Ура! Нарешті московська імперія рушиться!"

Ніч тієї битви я не забуду ніколи. Мені було 16 років. Близько третьої ночі у двері хтось постукав. Із Нових Стрілищ на фірі привезли поранених, їх було багато. Мені довелося швидко надавати хлопцям першу медичну допомогу. Випав сніг, і, щоб заплутати сліди, поранених перевозили по кількох селах. Довго не знала, чи вижили вони. Семеро було важких. Один мав прострелені обидві ноги. Так багато крові бачила вперше у житті.

Совіти не могли пробачити вбивств у Нових Стрілищах. До нашого села приїхали енкаведисти із Львівщини та Франківщини. Почалися арешти й катування, цілими родинами вивозили в Сибір. Так мстили.

1946 року арештували батька, брата Омеляна й мене. По-звірячому катували, невідомо, як ми вижили. Виселили з дому, розграбували господарство й все знищили. Але моя родина нікого не видала.

Мені вдалося уникнути ув'язнення. Мусила зникнути, розчинитися в повітрі. Залишилася в підпіллі, але часто переїздила, міняла квартири. Коли стало зрозуміло, що сили у повстанців вже не ті, мені порадили йти вчитися. Казали: освічені люди потрібні Україні завжди.

Вступила у Львівський університет. Там у 1950‑х познайомилася з майбутнім чоловіком – Іваном Щербою. Коли зустрічалися, багато про себе не розказували, боялися. За деякий час виявилося, що він також брав участь у повстанській діяльності ОУН-УПА. Був переселенцем із Лемківщини – із села Свіржови-Руської Ясельського повіту, тепер це Польща. Його родина була заможна. Мали 24 морги поля (приблизно 12 га. – Країна), 10 гектарів лісу, велику пасіку, багато худоби, овець, птиці, кузню та водяний тартак (лісопильню. – Країна). 1941 року пішов вчитися на другий курс учительської семінарії. Вступив до ОУН. У березні 1944‑го став директором школи в Липній Горлицького повіту. Встановив контакт зі станицею ОУН у селі Гладишеві.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Марійка" потрапила в засідку біля річки. Застрелилася до того, як її мали схопити

Того ж року до них наближався фронт, тому школи припинили роботу. Чоловік пішов у підпілля. Пригадував, що там зустрів друзів з учительської семінарії – сотенного Михайла Федака "Смирного", командирів відділів тактичного відтинку "Лемко", Миколу Філя "Пугача" й Анатолія Вороняка "Хмару". Йому наказали очолити мережу зв'язку й розвідки під псевдонімом "Соловей". Вони роззброїли поліцію в селах, обороняли людей від наскоків польських підпільних формацій і більшовицьких партизанів. Ті грабували й палили, вбивали священників, учителів, національно свідомих людей і невинних селян.

Родину чоловіка в червні 1945 року переселили в Донецьку область. Там Іван влаштувався вчителем у початкову школу. КГБ його переслідувало. 1946‑го переїхав до Львова. Вступив на факультет англійської філології Львівського університету. Коли вийшла заміж, змінила прізвище. Так загубилася для спецслужб.

×