"Мрію відкрити в Києві центр народних ремесел"

Оксана Білоус вчила писанкарства доньок Віктора Ющенка

Я киянка в шостому поколінні. Наша сім'я жила у приватному будинку мого прадіда-дворянина на вулиці Предславинській, 9. Нині на місці цього дому стоїть великий пологовий будинок. Місцина ця тоді була, як село. Тож я виросла на природі, могла вільно гуляти, спостерігати за рослинами. Виселили нас звідти 1974 року.

Народилася я з вадою ноги, й це вберегло мене від радянського дитячого садка. А основа виховання дитини закладається до 5 років. Мене оберігали й залюб­лювали. Не пам'ятаю, щоб примушували щось робити. Тож і крокую по життю вільно та маю можливість діяти за своїм призначенням.

До школи йти не хотіла. Весь перший клас зі мною на уроках сиділа бабуся, бо я не могла дистанціюватися від неї.

 

Наполовину я киянка, на чверть бойкиня і на чверть лемкиня, мама – з Борислава Львівської області, і її тато – з Перемишля. Ніхто з моїх рідних не займався серйозно народними ремеслами. Бабуся гарно вишивала й шила, це тоді необхідно було вміти. Бабуся по мамі добре пекла й продавала на базарі струдлі та цвібаки.

Малювати любила завжди, але не придумувати щось своє, а змальовувати, копіювати. Потім це знадобилася мені в писанкарстві. Бо тут важливо точно передавати символи. Купа моїх учнів створює авторські роботи. Але мені цікаво донести в писанках символи, які передавалися поколіннями. Не спотворити їх, розгадати, який сенс у них закладено.

У педагогічний інститут я вступила з другого разу й вивчилася на вчителя біології та географії. Але за спеціальністю ніколи не працювала.

Зі своїм першим чоловіком Миколою познайомилася в етнографічному хорі "Гомін" Леопольда Ященка. Побралися, коли я була на четвертому курсі. На п'ятому в нас народився син Василь. А за рік і чотири місяці – ще один, Андрій. І я вже не могла працювати, бо сиділа з дітьми. Удома шила чоловіковим колегам чохли на старосвітські, народні, бандури. На той час, у 1990-ті, такі інструменти були новинкою, бо музиканти почали виконувати народні думи й балади на автентичних бандурах. А за Радянського Союзу всі капели бандуристів грали на академічних. Чохлів на старосвітські ніхто тоді не шив, тому мої вироби мали попит.

Якось нас із чоловіком на святкування Михайла запросила до себе родина мистецтвознавців Михайла Селівачова та його дружини Наталії Федорівни. І в них я побачила неймовірної краси писанки, які мене зацікавили. Фарби й писачки (інструмент для нанесення на писанки розтопленого воску. – Країна) Наталя Федорівна привезла з відрядження у Сполучені Штати Америки. В Україні 1991 року нічого цього не було. Вона вела гурток писанкарства для дітей і дорослих при Київському політехнічному інституті. І в лютому 1992-го я прийшла в цей гурток ученицею. А у травні вже вела його.

На перший свій ярмарок, у березні 1992 року в палаці "Україна", я підготувала писанки на повних яйцях, що було великою помилкою. Покупці з Угорщини придбали кілька моїх писанок і одну ненароком впустили додолу – й вона розбилася. Цієї яєчні на мармуровій підлозі палацу я ніколи не забуду. Ми швиденько все прибрали й пішли звідти, нічого не вторгувавши. Після того ми придумали технологію видування яєць на писанки.

Перший суттєвий заробіток від писанкарства я отримала на ярмарку в музеї в Пирогові того ж 1992-го. Ціну поставила – по 7 карбованців. Знайомі майстри казали, що це дешево, але мені здалося, що цього достатньо. Наторгували ми тоді стільки, що роздали всі борги, купили собі й дітям одяг, заплатили за квартиру, ще й залишилося. І я зрозуміла, що з цього можна жити.

Я вела гуртки писанкарства, декілька років була співробітницею кафедри фольклористики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Але згодом стала працювати самостійно, проводжу майстеркласи, відкрила власну майстерню. Мої писанки купував президент Віктор Ющенко, а його дружина Катерина приїздила з доньками до моєї майстерні аж на лівий берег, де ми тоді жили.

Поштовхом до захоплення вибійкою стала красива плахта з льону, яку я купила в художньому салоні. Вибійка – це тканина з візерунками, нанесеними за допомогою різьблених дощок – форм, печаток, стемплів. Плахта – незшита поясна частина жіночого народного одягу, подібна до спідниці. Я вдягала її на ярмарки й виставки. Хтось зі знайомих сказав, що орнамент на ній – вибитий за допомогою спеціальних дерев'яних дощечок, на зразок печаток. Із часом моя плахта збляк­ла та геть зносилася. І мені знов була потрібна така ж гарна й неповторна. Тому мені закортіло навчитися ручної вибійки на тканині, щоб мати таку саму красу. Але років зо п'ять не могла знайти майстра, який зробив би дощечки для вибійки. А згодом на ярмарку в Мамаєвій Слободі побачила стос дощок полтавського майстра з різьблення по дереву Володимира Маркар'яна. Він розповів, що його дощечки призначено для виготовлення печатних пряників. Перша моя реакція – велике здивування, бо думала, що це російська традиція, асоціація – тульський пряник. А виявляється, що в Україні такі пряники пекли в кожному місті, де проводили ярмарки. Я скупила всі дощечки й попросила Володю зробити подібні, але для вибійки зображень на тканині. Йому спочатку довелося чимало літератури прочитати, вивчити зразки вибійки в Полтавському краєзнавчому музеї й досконально розібратися з цією тематикою, бо ніхто тоді не знав технології виготовлення таких виробів.

Фарби для вибійок виготовляли передусім із природних барвників. Наприклад, для чорного кольору – із сажі хвойних дерев, червоного – з комашок червцю, синього – із суміші індиго та свинцевого білила, коричневого – із суміші охри та свинцю. Фарби розтирали на лляній олії, а потім варили. Добре виварена олійна фарба не залишала на полотні жирних плям і давала чисті орнаментальні відбитки. Склад барвників тримали в секреті. Я маю книжку, видану 1912 року, яку показую на своїх майстеркласах, де надруковано зашифровані рецепти виготовлення барвників.

Вибійки за техніками виготовлення є верхові та кубові. Я роблю верхову вибійку. У цьому випадку полотно закріплюють на спеціальному столі з м'яким підстеленням. Підготовлену фарбу наносять на вирізьблену дошку і кладуть її на полотно. Зверху дошку прибивають, щоб фарба краще відбилася на тканині.

 

Кубове вибивання полягає в тому, що орнамент наноситься з вибивної дошки не фарбою, а вапою. Це така багатокомпонентна суміш, склад якої часто зберігали в секреті. До неї входили біла глина, віск, барвник, додаткові компоненти. Після цього тканину фарбували у великих бочках – кубах. Фон тканин фарбувався, а орнамент, вкритий вапном, залишався нефарбованим. Потім тканину вимочували, знімали вапно й висушували. Так одержували вибійки із забарвленим тлом, на якому виступали орнаментальні мотиви природного полотна.

Також я захопилась і печатними пряниками. Рецепт тіста для них винайшла власний. Тепер на майстеркласах учу прикрашати їх їстівними малюнками з шоколадної глазурі. Виготовляємо і продаємо також і форми для пряників.

Кілька років я сама вела всі ці три напрями – писанкарство, вибійку та пряники. А потім зрозуміла, що потрібні помічники. І що треба перебиратися в центр міста й відкривати майстерню, бо саме тут вирує життя і є попит. Першу майстерню 2016 року ми винайняли навпіл з іще однією колегою. Бо 6 тисяч гривень орендної плати для мене було задорого. Помічниць своїх обирала ретельно. Але Всесвіт притягує однодумців, які з часом згуртовуються у дружний творчий колектив.

Виробами із соломи не збиралася займатися. Але побачила у фейсбуку дивовижні солом'яні сніжинки й подружилася з їхніми авторками – сестрами Ольгою та Інною Завальнюк із Херсона. Вони мають вишуканий і впізнаваний стиль солом'яних виробів. Запросила їх провести майстерклас у Києві. І вони відгукнулися. Привезли свої інструменти, й захід відбувся. Потім такі інструменти я замовляла з Німеччини, бо в нас не виробляють.

За деякий час запросила до себе майстриню з виготовлення дідухів Марію Моспан із Переяслава-Хмельницького. Теж усім сподобалося. І я загорілася ще й цим видом народної творчості, почали проводити ще такі майстеркласи.

Дідух символізує родоначальника сім'ї. Уособлює містилище духів предків, захисників і покровителів будинку. Це символ відродження всього живого. Його можна вважати світовим деревом, що об'єднує всі світи. "Ноги", завдяки яким він міцно стоїть, уособлюють коріння, світ мертвих. Верхня частина символізує серединний світ людей, має в кожному пучку по сім колосків. Сімка – знакове число: це сім днів тижня, сім поколінь, сім кольорів веселки. Зерно в колос­ках – верхній світ із божествами, птахами, символами.

Робили дідухи з необмолочених колосків зернових, з яких випікали хліб, – вівса, жита, пшениці. Прикрашали сухими квітами, калиною, барвистими стрічками. Головне – дотримуватися української колористики й використовувати натуральну сировину та матеріали. Що багатший вигляд має дідух, то врожайніший буде рік. Ставили його на найпочесніше місце в хаті – на покуті. Люди вірили, що разом із дідухом у дім приходять на свята душі предків. Тому ставили біля нього горщик із кутею та узваром. Заносили дідуха на Святвечір, а виносили в різних місцевостях по-різному. Десь – на третій день свят, десь – після закінчення всіх святкувань, десь і довше стояв. Тобто спочатку душі предків запрошували на святкування, а потім відпроваджували. Зазвичай палили, щоби "зігріти прабатьків" і вогонь освітлював їм дорогу на той світ.

Також проводимо майстеркласи з виготовлення такої автентичної різдвяної прикраси, як павук. Наші пращури вважали павуків оберегом і символом світобудови. За легендою, живий павук заснував вхід до печери, в якій ховалася Діва Марія з Дитятком від воїнів Ірода, і таким чином врятував Святу Родину від загибелі.

Сировину для виготовлення солом'яних виробів купуємо в людей на Поділлі, Житомирщині. Моя невістка – сценаристка Наталка Ворожбит – має в Халеп'ї під Києвом дачу. А навкруг неї – неозорі поля, на яких нічого не росло. Кажу: "Наталко, гуляє земля". То ми засіяли її озимою пшеницею. А навесні ще й овес додали. Товщі стебла йдуть на сніжинки, тонші – для створення ангелів і павуків, ті що з колосками – на дідухи. Відходи використовуємо як пакувальний матеріал. Також створюємо набори – "зроби дідух сам", "зроби ангела сам", "зроби павука сам". І павуки виявилися на першому місці серед замовлень. Так потихеньку ми й долучилися до теми виробів із соломи. Навіть написала за тиждень на дачі посібник із виготовлення новорічних виробів із соломи.

Багато наших виробів замовляють з-за кордону. Посилки зі своєю продукцією відправляємо поштою у США, Канаду, всі країни Європи й навіть Австралію та Нову Зеландію. Україна цікава світу. Мрію відкрити в Києві центр народних ремесел, де працювали б 25 майстрів. І щоб на кожне ремесло було по приміщенню.

Інших майстрів не вважаю конкурентами. Для мене одні з них – друзі, інші – колеги. Переважна частина з них має якусь основну роботу, яка їх годує, а заняття творчістю – це хобі та приробіток. Ну а для мене це покликання і єдиний заробіток.

Кожен народ цікавий саме своєю традиційною культурою. Радянський Союз доклався до її знищення. Національне було причесане, знівельоване, загнане в рамки та перемішане з кітчевими елементами, щоб створити "радянську спільноту". Останніми роками зрос­тає тенденція до пошуку істинного, нашої справжності, того, що притаманне саме нам, українцям. Це відбувається попри взаємовплив культур і запозичень. Ми дізнаємося про саме українські хустки, а не виготовлені за кордоном, про автентичні прикраси-обереги, воскові весільні віночки, колядницькі зірки, традиційні крої одягу. Важливо саме тепер передавати істинні знання та вміння нашій молоді, щоб не сталося переривання традицій. Щоб наш народ був шанований серед інших рівних культур світу.

×