"Магазини позакривалися. Хліба ніде було купити"

2

Василь Голобородько вивіз із Луганська недописані вірші

69-річний поет Василь Голобородько відчиняє двері мансарди на другому поверсі приватного будинку в Ірпені неподалік столиці. У друзів живе кілька тижнів. До цього, із середини липня, мешкав у місцевому будинку творчості Спілки письменників. Голобородько переїхав із Луганська, де залишив квартиру.

– Кілька днів нога боліла. Навіть не знав, як вам відчиню, коли прийдете, – поет проводить у простору кухню. Сідає за стіл, накритий замість скатертини газетою "Літературна Україна". Біля тарілки з цукерками – дерев'яна попільничка і дев'ять пачок цигарок Monte Karlo. У трьох із них складені недопалки.

Встигли обжитися?

– Воно начебто й зручно, але інтернет десь пропав, – Василь Іванович відкриває пачку, вставляє цигарку в дерев'яний мундштук і закурює. – Я над казками працюю. Зробив у них правки на роздрукованих текстах. І залишив там. А в нас стріляють, та й пограбувати можуть. Зараз ситуація ніби стабілізувалася, дехто повертається. Та хто повертається? Той, що бігав під російським триколором, у Миколаєві перебув – як керівник обласної Спілки письменників. Якщо все буде нормально, то і я поїду.

Навіть якщо Луганщина стане автономією?

– Ну, тоді нє. Там, очевидно, працювало би ФСБ, а вони ж виловлюють таких, як я.

Як тамтешні люди сприймають війну?

– Люди байдужі. Обстріли приписують українським силам. Хоча в центрі міста на кузові машини стоїть зенітка. В один бік стріляє, у другий. Це мені син розповідав. Я не виходив у місто. Живу на околиці. Постріли чув. На дах сусіднього будинку снаряд упав, шибки повибивало.

Після цього вирішили переїхати?

– Думав, пересиджу. Але магазини позакривалися. Хліба ніде було купити. Пішов в один, кажуть: розібрали. Сусідній – не працює. На другий день закрився останній магазин на моїй вулиці. Зібрав валізу – та й на Київ. Поїзди ще ходили, навіть таксі їздило. Маршрутки – вже ні.

Що взяли з собою?

– Найнеобхідніші речі, одяг. Забрав недописані вірші. Думав, у Києві дороблю. Та руки опускаються. Цінного вдома нічого не мав, крім своєї роботи. Телевізор хіба лишився. То наживне, як кажуть. Маю квартиру на першому поверсі 5-поверхівки.

Нижче, кажуть, безпечніше.

– У мене кімната кутова, телевізор – біля вікна. Коли обстріли йшли, виходив у коридор і з-за дверей дивився телевізор. Не обов'язково снаряд попаде. Але вікно може вибити, скло розлетиться.

Слідкуєте за теленовинами?

– Тут – менше. Як були події на Майдані, цілодобово дивився. У телевізора є хитра властивість: у твоїй квартирі ніби з'являється людина, яка з тобою розмовляє. Інтимний зв'язок. І довіра величезна. Чим і користується Кремль. Росіян усіх зробив ворогами України. Достатньо сказати з екрана "бандеровци" і "фашисти".

Мали однодумців серед земляків?

– Не хочу навіть про це говорити, – махає рукою. – Родичі лишилися в селі Адріанополі. Дружина брата дзвонила. Каже, після того, як Національна гвардія залишила їхні краї, родина боїться там лишатися. Все село налаштоване проти них. Вони ніколи не приховували своєї позиції. Це я зібрав сумку та виїхав, а в них – господарство.

Весь час дивуюся, як повз увагу людей на Донбасі, повз їхні душі пройшов час перебудови? Усе ж було сказано: і про сталінські репресії, і про комунізм. Вивітрилося все. А радянське – лишилося.

Чому переїхали з Адріанополя до Луганська в 1990-х?

– Лишився вдвох із сином після смерті дружини. Господарство важко самому вести. А в кризові роки ми тримали дві корови, сіно заготовляли.

Спілкуєтеся з луганським літературним колом?

– Якось від них відділився. 60-річчя моє відзначали в обласній бібліотеці. Вивісили портрети знаменитих людей Луганщини – Катерина ІІ, актор Михайло Матусовський, Михайло Голубович, який із газовим магнатом Юрієм Бойком (колишній міністр енергетики. – "Країна") створював Республіканську партію. А мого портрета немає. Річ не в мені, а в тому, що я – лауреат державної Шевченківської премії. Ніякого літературного життя там немає – лише конкуренція та заздрість.

2007 року ви жили на 360 гривень президентської стипендії. Як зараз?

– Президентська стипендія призначається на два роки. Тепер син працює, щось заробляє, мені спокійніше. Він викладав українську мову й історію в ліцеї при університеті. Потім мову відібрали. А історію вимагали читати з акцентом на Луганщину – Ворошилов, "Молода гвардія" тощо. Він того не хотів, його витіснили. Пропонували викладати в одній зі шкіл історію, але російською. Син на це не пішов. Зайнявся торгівлею. Працював у донецькому відділенні однієї фірми, тепер – у київському.

Василь Іванович закурює чергову цигарку.

Цигарку з рук не випускаєте.

– Наполовину кожну викурюю. Мені заборонили після інфаркту. Курю, бо пережити можна два інфаркти, а помирають від третього. Маю ще один у запасі, – перед камерою фотографа гасить і ховає цигарку. – Щас заборонено публікувать фотографії з цигаркою. Десь за кордоном у книгарні мою книжку хотіли виставить. Та не взяли, бо на обкладинці – я з цигаркою.

Василь Іванович відчиняє двері на вулицю.

– Тут дивні мальви, височезні. У нас такі не ростуть. Я навіть вірш про них написав.

Іде в іншу кімнату. Повертається за 5 хв. із жовтуватим аркушем, списаним від руки. Читає:

– Був би я хлопчиком-білочубчиком

Із моїм ім'ям

Та не боявся колючої бджоли,

Я б заліз на цю велику мальву коло хати,

Що піднесла квітку вище стріхи.

Побачив би усі гнізда пташині,

Усі яєчка рябенькі,

Всіх пташок веселеньких.

Зараз же, коли я давно уже

Втомився носити своє ім'я,

Давно уже не боюся колючої бджоли,

Мені ні к чому видиратися

На цю велику мальву коло хати.

Я й так знаю, що гнізда порожні,

З яєчок вилупилися пташенята,

Немає пташок веселеньких.

Поет спускається сходами. Під хатою складені гіркою кукурудзяні качани.

– Підкрутіть вуса, подивіться на небо, – просить фотограф.

Голобородько мружиться від сонця. Швидко опускає очі.

– Дивлюся на небо – голова крутиться. Льотчиком не буду. А ви змушуєте дивиться.

На що дивитеся, коли йдете?

– Тепер – тільки під ноги, – Василь Іванович піднімається назад, у мансарду.

З ваших колег на війну пішов Борис Гуменюк. Він один такий?

– Не знаю. Я не пішов. Правда, в мене вік.

А якби були молодші?

– А хто ж Луганськ звільнятиме? Хоча я легко говорю про це, бо вже не піду.

Ви приїздили на Майдан?

– Ні. Та й на першому Майдані не був – не дуже вірив. Син рвався – я не пустив. Побачив, як на сцену виходять Азаров, Кінах, Мороз. Мороз, який на гальмах спустив битву за незалежність у Верховній Раді! "Група 239" у Верховній Раді, яку він очолював, – це ж вони все гальмували. І раптом він – великий революціонер.

А цьому Майдану повірили?

– Ну, звичайно. Тут і причини інші, й учасники. Майдан одразу відмежувався від цих трьох – Кличка, Яценюка, Тягнибока.

Якщо це була Революція гідності, яким чином ми дозріли до цих змін?

– Соціальна психологія має відповісти, чому після першого розгону люди не відмовилися від своїх вимог, а навпаки, їх вийшло до мільйона. Кожен, хто прокинувся вдома, якось був влаштований, мав роботу – кидає все і їде на Майдан. Якби були порушені права кожної окремо людини на Майдані – то можна було б зрозуміти. Оце, мабуть, і є те, що називають "формується нація". Мало хто вчитувався в ту Угоду про асоціацію. Більше повстали не за Європу, а проти загрози повернення в Радянський Союз.

Є заслуга письменників у тому, що змінилася свідомість суспільства?

– Тільки не письменників. Вони ніколи не впливали. За радянських часів про те багато брехали – видавали величезні тиражі примітивних віршиків, розсилали по бібліотеках. Найбільший вплив на національну свідомість і за радянських часів, і зараз мають журналісти й учителі.

Навіщо пишете, якщо ні на що не впливаєте?

– Поезія пишеться для поетів і студентів-філологів. Її завдання – виявити потенційні можливості мови. А не в тому, щоб щось оспівувати, кудись закликати. От як Ліна Костенко заримовує трюїзми, або пише щось таке мудре, філософське. Навіщо? Хочеш висловити щось філософське – пиши філософську статтю. Заклики – берися за публіцистику. А до чого тут вірші?

Дзвонить мобільний. Василь Голобородько виходить в іншу кімнату. Коли повертається, пояснює, що телефонував знайомий з Луганського університету – просив отримати папери, що надіслав на адресу Будинку творчості письменників в Ірпені.

Василь Іванович гасить цигарку, викурену до половини. Акуратно примощує її в попільничку – недопалки в ній розкладені віялом.

Оксана Забужко пропонувала висунути вас на Нобелівську премію. Як ставитеся до цього?

– Молодій поетесі Любі Якимчук сказав: "Як отримаю Нобелівську премію, візьму тебе секретарем". Вона мені допомагає тут, у видавництві "Смолоскип" зустріч організувала. 2008-го сприяла, щоб я приїхав на Форум видавців до Львова. Зараз навіщо воно мені? Толку розкручувати мене на старості літ. Це треба було раніше робити. А тепер нема чого "задрав штаны, бежать за комсомолом".

У вас є такий вірш про дружину: "Вона спершу поклала мені на спину шафу із сукнями і черевиками вихідними та буднями газетами і трамваями…". З досвіду писали?

– Написав це, коли дружини не мав. Це твір про нерозуміння, відсутність комунікації. А всі одразу вишукують щось автобіографічне. У мене один із ранніх віршів про загиблого батька – "Золоті глечики груш". Я в інтернаті тоді навчався. І от ми якось приїхали на поетичний семінар у Луганськ, і одна поетеса з Алчевська купила мені морозиво: думала, що я – сирота. А в селі обурювалися: "Нащо він написав такий вірш – у нього ж батько живий".

У Києві повернулися до навкололітературного життя?

– Я з нього випав ще у 1980-ті. Чоловіче письменницьке коло складається за пляшкою, а я вже не п'ю. Та й останні 18 років займаюся казками. Аналізую їх. Шукаю принцип, за яким сюжети об'єднуються. Казки ділю на парубочі й дівочі, окремо – дорослі. Наприклад, Телесик символізує дівочу незайманість. В українській мові вона називається "черчичок" – те, до чого можна тільки торкатися, черкатися.

Просимо підписати книжку. Василь Іванович шукає на столі ручку. Даємо свою.

– У мене й шаф книжкових нема. Книжки лежать, як у японського студента – стосиками коло стін. Потрібна обов'язково десь у самому низу, – сміється поет і проводить до хвіртки.

Тут добре, ліс.

– Я на це вже не звертаю уваги. Що поселилося в душі – весна, дерева, квіти – ото воно й досі в мені живе. А нове не так уже й відбивається. Сосни я вже бачив колись.

×