"Коли звільнюся, зніму чорну робу й вдягну білі речі"

Киянка Наталія за оголошенням у газеті познайомилася з в'язнем і півроку листувалася з ним. "Країна" друкує уривки з його листів у перекладі з російської

Листів приходить багато. Але всі якісь безпонтові. Інколи, читаючи, не одразу й розумію, чого від мене хочуть. І чого взагалі хочуть від життя. Особливо малолітки - виливають душу про невдале кохання. Бачать моє оголошення й думають: "О, це мій гусь". Дехто уявляє, що тюрма - це якийсь концтабір, де зеки сидять у кайданах і не бачать більш нічого. Починають жаліти, пишуть, щоб я тримався й мене колись відпустять. Караул!

Одна малолітка з Чернігова, їй 19, у першому листі написала, що їй із дитинства подобаються хулігани й постійно хочеться екстріму. Я розвіяв її дитячі думки. Довів, що Бонні та Клайд уже не кумири кримінального світу. Вона зрозуміла, що в цих місцях не знайде романтики. Тепер ми друзі. А іншій допоміг помиритися з хлопцем. Тепер вона навіть питає, радиться, як учинити в тій чи іншій ситуації.

Наші листи цензура читає. Але не всі, вибірково. І повір: те, що ми з тобою пишемо одне одному, їх абсолютно не цікавить.

Умови утримання в нас відмінні. Криза нас не зачепила. Потреби в мене немає ні в чому - і ситий, і одягнений. Усю зиму працював у пекарні. Випікав хліб. Але звичайно ж хочеться звільнитися. Хоча мріяти давно розучився, і слово "мріяти" поміняв на "чекати".

Багато зеків, десь 90 відсотків, дають оголошення, сподіваючись на вигоду - отримувати передачі й посилки. Дівки вірять і висилають чай, сигарети. А в мене все необхідне є. Як чого нема, знайду. А в тебе не попросив би й не попрошу. Як би мені важко не було. Таке вже в мене виховання. На крайняк "відмаячу" додому, і мені зразу привезуть.

Сидимо не в камерах. Це в СІЗО сидять у камерах. У нас зона, тобто табір, суворого режиму. Табір - як маленьке містечко, де живемо в бараках, як у гуртожитках. Є промзона, де багато цехів із різними роботами. Я працюю в їдальні.

Прийшла весна. Зараз буде чимало роботи. Треба буде побілити склад і де-не-де поштукатурити. Треба працювати, щоб до Нового року піти в УДЗ - умовно дострокове звільнення. Бо сидіти до дзвінка немає бажання.

Що відчуваю, коли знаходжусь за чотирма парканами? Ну, прикинь: зона стоїть на правому березі Дніпра. А мій район і дім на лівому - навпроти. І з даху цеху в ясну погоду легко бачу свій 9-поверховий 12-під'їздний будинок. Але як би мені не хотілося, у рідні місця не потраплю щонайменше вісім місяців. Якщо від дзвінка до дзвінка, то півтора року.

2002-го мене перший раз закрили, одразу ж на зону прийшло розлучення. Звільнився 2004 року. А так як на заводі біля станка стояти не навчився, то знову почав красти. 2006-го знову упакували за грабіж. Вийшов через рік у травні. І знову став брати від життя все, що можна. На цей раз заліз в офіс, дали три роки. У дружини інша сім'я. Також була співмешканка, яка одразу ж загубилася, коли дізналася, що мене посадили. Хоча я знав, що так воно й буде. Звільняюся 18 листопада 2011-го. Але сподіваюся вийти в кінці цього року умовно-достроково, бо працюю в зоні бригадиром овочевого складу.

У дружини інша сім'я. Також була співмешканка, яка одразу ж загубилася, коли дізналася, що мене упакували. Хоча я знав, що воно так і буде

Окрім красти, ще багато чого умію (маю на увазі робити). Водій, слюсар тощо.

Висилаю фото, де ми з мамкою та моя перша машина. Знімок хоч і давній, йому майже 10 років, але я мало змінився. Просто подорослішав і набрався мудрості. Тільки мамка постаріла. Мені ж у душі, як і раніше, 20. На волі зустрічаю однокласників, дивлюся: вони мені в батьки годяться. А я все такий же молодий і веселий. Недарма кажуть, що тюрма, як консервна банка, зберігає.

Мати тримає точку жіночого взуття на центральному ринку. Молодший брат працює в банку. Скоро має одружитися. Один я такий непутьовий. Але за цим строком багато обдумав і зрозумів. Утомився від усього. Хочеться спокою, людського щастя. Може, через те що роки йдуть?

Що зроблю одразу, коли звільнюся? Зніму чорну робу й вдягну білі речі - удома в мене багато світлих шмоток. Коли довго носиш чорне, а потім одягаєш біле, то відчуваєш те, що не можна передати словами.

Напиши свій номер мобільного. Я подам заяву на телефонну розмову й подзвоню тобі. На Пасху усміхнися, і все буде так, як бажаємо ми. "Кто был в тюрьме, тот в цирке не смеется".

Учора отримав твого листа й фото. А сьогодні вранці, йдучи на роботу, попросив приятеля, щоб зробив рамочку. Ось тільки що заніс, але лак ще не висох. На барак я ходжу тільки ночувати, так що рамочку поставлю в робочому кабінеті, де проводжу більшу частину часу на самоті. У мене все нормально, працюю. Скоро знову будемо білити й смолити склад, щоб восени завезти на зону картоплю. На наступному тижні приїде мамка на свіданку.

Смертники від нас ізольовані, ми їх не бачимо. Мій приятель-кухар носить їм баланду. Каже: тільки заходиш у коридор - смертю пахне й аура жахлива. Молодих багато

Я, крім Генічеська та Євпаторії, ніде й не був. А ти про якісь корали єгипетські пишеш, риби в смужку, як роба в особістів чи смертників. Бачив лише карасі та краснопірки. А ще хочеш, щоб уявив, що там водиться в їхньому морі. Мені рідніше, миліше й легше уявити п'явок і жаб. А те, що наші в Єгипті бухло хлестали, не дивно. П'яних не переношу взагалі.

Смертники - це ті, хто сидить пожиттєво. Вони від нас ізольовані, ми їх не бачимо. Там у них зовсім інший світ. Мій приятель-кухар носить їм баланду. Каже: тільки заходиш у коридор - смертю пахне й аура жахлива. Молодих багато. Їхнього стану навіть нам не зрозуміти. А особісти - це в кого особливий режим, який іде після суворого, як у мене.

9 Травня - свято хороше, парад. Але здається, тих, хто дійсно воював, давно серед живих нема. У мене прадід на Курській дузі загинув. Похоронка просякнута бабиними слізьми й досі вдома збереглася.

На тому тижні приїжджала мамка, привезла полуницю, черешню. Зараз у неї торгівля на ринку нормальна. Показував їй через скло твої фотки. Каже: "Подиви, яка гарна дівчинка, і чого тобі не вистачає? Берися за розум. Якщо ще раз сядеш, і пачки цигарок тобі не привезу". Вона завжди так говорить, але любить мене більше, ніж брата. Подзвони їй. Може, наприкінці літа на кілька днів у гості приїдеш? Мамка зустріне, оплатить дорогу. І на свіданку разом прийдете.

Зараз білимо склад, а в кінці серпня завозитимуть картоплю. У листопаді йду на комісію на УДЗ. Адміністрація колонії вирішуватиме, чи став я на шлях виправлення. Якщо так, то до Нового року звільнять. Поки що порушень у мене нема. Але на зоні стільки провокаторів, за будь-яку конфліктну ситуацію можуть написати порушення. І якщо треба буде десь прогнутися, показати слабинку, не прогнуся, як би не хотілося швидше звільнитися. Краще сидітиму до дзвінка. Я в цьому світі себе поважаю, як ти себе в тому.

Заслужити повагу й авторитет у цих місцях дуже важко. Треба роками варитися в цьому гівні й не зваритися. Питаєш, що читаю тут? Кримінальний кодекс.

Щодня про тебе думаю, аби якась вівця тебе не образила. А ти цей сезон вирішила присвятити подорожам? Ну, молодчина. У мене нічого нового. Ходжу щодня однією стежкою. Із барака до їдальні, з їдальні на склад, зі складу ввечері - спати в барак. Кошеня моє росте, назвав його Глашею або Глафірою. Учора знайшов спеціальний олівець, ми її помастили - блохи вистрибували на очах.

Так утомився сидіти. Після цього строку тепер і тебе, і маму буду слухатися. Пишу, а по радіо Боярський співає "Зеленоглазое такси". Класна пісня.

У мене нове кошеня, бо Глафіру задавила машина.

У житті цьому плакати може тільки скрипка.