– На паспортному контролі в Росії стояла в черзі для європейців. Громадян країн-членів Митного союзу пропускали окремо, – розповідає менеджер 21-річна Галина Кордіяка зі Львова. Була в Санкт-Петербурзі тиждень на конференції. – Летіла в Пітер літаком із пересадкою в Києві, бо прямих зі Львова нема. Квиток в обидва боки коштував 3,5 тисячі гривень.
Надворі був кінець листопада. Гіршого часу годі придумати: жодного зеленого листочка, напівдощ-напівсніг цілими днями, вогко, вітер здуває голову. Пожаліла, що приїхала в пальто і не взяла куртки з капюшоном або дощовика. За всі дні бачила лише пару людей із парасольками – і то зламаними. Всі інші спокійно мокнуть під дощем.
Екскурсій не замовляла. У вільний час ходила, куди ноги несли. Дуже сподобалося ввечері на набережній – за будівлею Ермітажу, коли піднявся густий туман і засвітилися вулиці. Якщо пройти прямо у бік Троїцького мосту й звернути праворуч – можна побродити дуже милими вуличками. З набережної річки Мойки – надзвичайний краєвид: романтичне світло ліхтарів, човники та містки вдалині. У Петербург варто поїхати тільки заради цього.
Недалеко звідти стоїть храм Спаса-
на-Крові. Натрапила на нього випадково і перші кілька секунд не могла зрозуміти – що це. Куполи подібні до морозива-ріжка з "Макдональдзу", посипаного солодким кольоровим драже. Водночас це – дуже велично. Можна довго розглядати деталі.
Навпроти – сувенірний ринок, типу львівського "Вернісажу". Нічого особливого, але запам'яталися матрьошки. Очі розбігалися: великі, маленькі, веселі й не дуже, з дерева, з кераміки, з ведмедями, з обличчям Путіна та Вейна Руні (англійський футболіст. – "Країна") – усе для найвибагливіших туристів.
За ринком – дорога до площі Марсове поле та Літнього саду. На полі було мокро, якісь жінки фотографувалися біля вічного вогню. Навколо – кущі й калюжі. Літній сад у цей період закритий. Взагалі пізньої осені парки – не найкраще місце для відпочинку.
На набережній Фонтанки, біля 1-го Інженерного мосту, є пам'ятник Чижику-Пижику. Має вигляд маленької бронзової пташки. Чижик-Пижик – герой жартівливої пісеньки, в якій він п'є горілку на Фонтанці. За весь час існування пам'ятник крали зо п'ять разів.
Мостів у Петербурзі дуже багато – з левами, з кіньми, з єгипетськими скульптурами, просто кольорові. Запам'ятався Банківський – з охоронцями-грифонами, в яких позолочені крила. По синьому мосту кілька разів ходила й не помічала, бо він – частина площі. Є ще жовтий і червоний.
Розведення мостів особливого враження не справило. Друга ночі, дме вітер, дощ б'є в лице, і в голові лише одне: коли ви вже розведетесь нарешті. Масштаби Дворцового мосту вражають зблизька, здалеку їх оцінити неможливо.
Коли поверталися додому, на Дворцовій площі грав саксофоніст. Ніч, порожньо, а він грає, і звук відбивається від Будинку головного штабу, створюючи ефект накладання. Це коли з одного боку грає музикант, а з другого – звук відбивається від будівлі, на декілька секунд відстає і накладається на мелодію живого саксофоніста. Чути водночас музику і відлуння. Знайомі сказали: він майже кожної ночі там.
Ермітаж – must-see для кожного, хто зупиняється в Пітері. Вхід для громадян Росії та Білорусі – 250 рублів, для іноземців – 400 (65 і 104 грн відповідно. – "Країна"), для студентів – вільний. Як прийшла в музей, згадала, що залишила студентський у хостелі. Почала говорити з касиркою російською й тицяти їй 250 рублів. Але чи то моя російська була така погана, чи то касирка – дуже сувора, але без документа зі вказаним громадянством мене пускали лише за 400 рублів. Мусила вертатися по студентський.
В Ермітажі запам'яталася скульптура Зевса на Олімпі. А Венера Мілоська особливого враження справила. В музеї є декілька оригіналів Леонардо да Вінчі, але біля них таке скупчення народу, що я майже нічого не розгледіла. А до залу імпресіоністів просто не встигла.
Дуже люблять у Санкт-Петербурзі лазити дахами. Пропонують екскурсії типу "Альтернативний Пітер", де досвідчені "дахолазці" водять на відносно безпечні дахи з краєвидом на місто. Кажуть, багато дахів закрили, бо мешканці будинків часто звертаються в міліцію. Мені з викладачем місцевого університету пощастило легально полазити по дому з видом на Велику хоральну синагогу. Я прикидалась студенткою факультету архітектури. Люди були дуже добрі й відкривали дахи. Страшно було лізти залізною драбиною. Треба мати сильні руки, або хлопця, який пробирається перший і тягне тебе нагору. На горищі – темно, брудно і затхло. На жаль, краєвид зіпсувала погода – дощило.
У Пітері багато експериментують із вивісками: "Влад Салат", "Не грусти", бар "Папа любит" і ще купа подібних реклам. Один магазин сувенірів не мав вивіски, але біля нього стояв дорожній знак: чоловічок несе пакунок із написом – "Надо же, подарки!"
Не натрапила на жодну пристойну креативну кав'ярню. Зате по місту багато їдалень. Одна з найвідоміших – мережа "Копейка". Дешево і смачно.
Серед пітерців славиться нелегальна китайська їдальня. Її адреса відома далеко не всім. Мене привів туди знайомий, який дізнався про неї від когось із приятелів. Їдальня знаходиться в одному з дворів наприкінці Загородного проспекту на першому поверсі в квартирі. Ні вивіски, ні вказівників. Тільки аркуш формату А4, приліплений скотчем до дверей, із намальованою фломастером китайською абракадаброю. Була там декілька разів. Постійні відвідувачі – художники, поети, фріки та любителі аніме. Весь персонал – китайці, жоден з яких не говорить добре російською. У меню – низка китайських традиційних страв за смішними цінами. Порції – величезні і смачні. Безкоштовний чай мате й китайські фільми, що крутять на великому екрані. Атмосферу описати важко, але туди хочеться повертатися.
Запам'яталася кальянна – також прихована від загалу. Щоб туди потрапити, слід попередньо зідзвонитися з власником. Крім кальяна, можна замовити випивку або не подібний ні на що чай. Це – вишневий пуер, якого приносять цілий чайник. Ще одна фішка закладу: платиш, скільки вважаєш за потрібне.
У барі "Джамп" бармен, дізнавшись, що я – з України, назвав мене хохлушкою. Потім перепросив і пригостив настоянкою з ягід та кави. Його друзі багато розпитували про Крим, бо планували відпочити там влітку.
У Башті грифонів немає вікон і дверей
На вигляд Башта грифонів, як цегляна труба котельні заввишки 11 м та діаметром 2 м. Звів її 1858 року як прибудову до аптеки власник закладу Вільгельм Пель разом із сином. Не має вікон і дверей, до неї вів підземний хід. У Башті Пель розмістив хімічну лабораторію. Кажуть, проводив алхімічні експерименти, намагався перетворити ртуть на золото. За іншою легендою аптекар винайшов формулу щастя. Начебто відтоді її охороняють крилаті потвори, грифони. Башту вважають символом успіху й багатства, як і весь аптечний квартал, де вона знаходиться. Туди в гості до Пеля часто приходив хімік Дмитро Менделєєв.
1994 року художник Олексій Кострома встановив на верхівці Башти яйце в коробці, що мало символізувати єдність двох свят – Дня солідарності трудящих і Великодня – та об'єднати робітників, митців і релігійних діячів. Яйце декілька разів нищили, доки місце не визнали культурною пам'яткою.
Розташована Башта на 7-й лінії Васильєвського острова. Інші назви – Цифрова або Башта самотнього оптиміста.
2 
1
Коментарі