"Більшість європейців зняла російські окуляри, але боїться втягнутись у війну"

Постійні розмови про перемогу породили недооцінку ворога

З чого почалося ваше волонтерство після 24 лютого 2022-го?

– У березні-квітні возив гуманітарну допомогу з Кам'янця-Подільського й Чернівців до Києва. Діти й сім'я були в родичів у Кам'янці. Там накопичувалися якісь харчі й інша гуманітарка. Ми вантажили цю допомогу в сімейний бус Renault Trafic й розвозили по волонтерських центрах Києва. У травні родина повернулася в Бровари, й ми доставляли з дружиною гуманітарку до сіл Броварського району, які постраждали від російської окупації та руйнації. А з вересня почали з Танею постачати автівки військовим на Схід і Південь України.

Як працює схема вашої волонтерської команди?

– Особливої команди немає. Крім нас із дружиною, є філософ Вахтанґ Кебуладзе. Він помагає переганяти автівки. Наші друзі з благодійного фонду "КОЛО" купують і завозять машини в Україну з Європи та проганяють їх через СТО, ремонтують за потреби. Далі ми з Тетяною переганяємо автівки з Трускавця, Львова чи Києва у прифронтові містечка військовим підрозділам. Перші автомобілі привезли завдяки харківському фонду "Доброчинець". Потім обростали контактами. Купуємо автівки на донати багатьох людей.

 

Не було внутрішнього дисонансу: міг бути на фронті, натомість лишився в хоч і волонтерському, але тилу?

– Він був, і тепер є. Втім, я маю просте пояснення. Ми з дружиною робимо багато інформаційної роботи, щоб світ знав правду про Україну й нашу визвольну війну. Крім того, ми виховуємо трьох дітей. Дружина робить велику просвітницьку роботу для франкомовної та світової аудиторії. Розумію: якщо піду на фронт, їй стане складніше. Ми працюємо в тандемі – у волонтерських, викладацьких і родинних справах. Звісно, це геть не залізний аргумент. Думаю, ми всі маємо бути готові в тій чи тій ролі бути в Збройних силах або допомагати їм.

Ваші подорожі – це лише доставка автівок чи щось більше?

– Наші вояжі мають іще й інформаційну складову. Ми говоримо з людьми, записуємо репортажі, робимо документальні фільми, які титруємо англійською та французькою мовами. Готуємо чимало подкастів про Україну. Вахтанґ Кебуладзе робить відео німецькою. Маємо різномовний сайт UkraineWorld, який налічує кількасот тисяч підписників у соцмережах по всьому світу. Таня працює в Українському кризовому медіацентрі. Коли їдемо на південь і схід, намагаємося виконувати кілька функцій. Іще є Український ПЕН. Ми возимо українськомовні книжки зруйнованим бібліотекам. Тобто маємо потрійну мету: доставити авто чи генератор військовим, зібрати інформацію про російські злочини в Україні й розповісти про це світу та привезти українські книжки читачам.

Де берете кошти на книжки бібліотекам?

– Деякі видавництва, скажімо, "Дух і літера", дають книжки безкоштовно. В інших ми закуповуємо. Колеги з ПЕНу купують книжки, і привозимо кілька коробок для кожної бібліотеки. Потім оголошуємо загальнонаціональний збір для певних бібліотек – і згодом вони отримують кілька тисяч книжок. Шукаємо донорів і меценатів. Деякі поїздки фінансує фонд "Відродження". Для купівлі автівок оголошуємо збори. Хтось жертвує тисячу гривень, а хтось – тисячу доларів. Збираємо на машини й на квартирниках ПЕНу.

Автівки, які купуєте, потребують ремонту?

– Переважно так. Зазвичай ми купуємо вживані автомобілі, яким по 15–20 років. Середня вартість автівки для фронту 5–7 тисяч євро. Це пікапи, буси й джипи, які треба лагодити й доводити до пуття. Буває так: привезли автівку до військової частини, а вона зламалася. Тоді до справи беруться механіки на місці. Треба розуміти, що це машини, які потребують постійного обслуговування.

Держава зможе замінити волонтерів у осяжній перспективі?

– З уживаними автівками – навряд. Наскільки мені відомо, держава може купувати лише нові. Ціна між новою та старою машиною може відрізнятися вдесятеро. Автівка може бути знищена на фронті артилерією чи наїхати на міну за тиждень після доставки. Найімовірніше, цей сегмент залишиться за волонтерами.

Який донат вас уразив найбільше?

– Зворушує, коли гроші надсилають друзі. Нещодавно отримали великий донат від гурту DakhaBrakha. Мар'яна Садовська постійно робить вагомі фінансові внески. Це люди, які мене захоплюють.

Коли ви займаєтеся збиранням чималих коштів, постає питання довіри. Як переконуєте громаду, що вам можна довіряти?

– Звітуємо у фейсбуку. Відео не записуємо, але на кожне авто маємо фото з його переданням військовим. Крім того, я збираю на картку, зареєстровану на мене як на волонтера. На кожну автівку маю акт приймання-передання. Його підписує військова частина, яка отримала машину. А потім це працює як народне радіо – й люди звертаються по нові авто.

Існує думка, що ліворульні позашляховики в Європі майже закінчилися. Праворульні зручні нашим водіям?

– Справді, зазвичай купуємо праворульні пікапи. Я ще не їздив за правим кермом. Колега Вахтанґ Кебуладзе, який переганяв нам праворульний пікап у Дніпро, каже, що певні незручності можуть виникати під час їзди містом. Це питання звички. Ліворульні в Європі теж продають, одначе вони дорожчають. Якщо переді мною стоїть вибір купити один ліворульний джип за 10 тисяч доларів чи два праворульні по 5, то, звісно, я оберу другий варіант, щоб забезпечити два підрозділи.

Раніше купували в Польщі й Німеччині. Останнім часом це переважно Британія.

Що дошкуляє вам найбільше як волонтеру?

– Паперова бюрократія. Вона забирає дорогоцінний час. Але є значно серйозніші речі. І найбільше болять смерті наших захисників. Інколи розуміємо: людей, яким ми привозили автівки, вже немає. Ми пам'ятаємо, як передавали автівку, як говорили, жартували. А тепер цієї людини немає.

Сергій Притула в інтерв'ю Радіо NV розповів, що бачив, як на фронті поранених вивозять на мотоциклі з коляскою. Як держава могла би виправити цю ситуацію?

– Конкретна ситуація: розбили наш евак на Херсонщині. Хто його замінить? Волонтери. Хотілося, щоб держава тут була активніша. В Європі є багато автівок, які утилізують. Списують і здають на брухт, але вони ще могли б їздити. Думаю, наша держава могла би звернутися до цих країн і сказати: дайте нам те, що ви утилізуєте. Чи продайте. Вони ще послужать народу, який бореться за свободу.

Як обираєте підрозділ, який потребує автівки?

– Хто перший звернувся, той і в пріоритеті. Починаємо шукати для нього. Часто ми закладаємо свої кошти, щоб купити авто. Зазвичай маємо вільні 5–10 тисяч доларів у сімейному бюджеті. Буває, купуємо за свої кошти, а потім добираємо з донатів.

Де можна подивитися ваші фільми про українські території, що постраждали від війни?

– На ютуб-каналі UkraineWorld. Там є розділ Documentaries. Ми вже зробили дев'ять таких документалок. Незабаром буде десята про Херсон. Ці фільми – з англійськими субтитрами. Нещодавно додали ще й французькі, на ютубі Українського кризового медіацентра. Переважно ці документалки – для іноземного глядача. Контекст подій ми пояснюємо англійською мовою. Нашому глядачеві фільми теж будуть зрозумілі, бо пряма мова – українська.

Чи вдається вам переконувати французів, німців та англійців, що час перестати дивитися на Україну крізь російсько-імперські окуляри?

– Мені здається, більшість європейців їх уже зняла. Вони здебільшого розуміють, що Україна – окрема держава, культура й боротьба. Європа й Америка нас підтримують, інше питання, наскільки серйозна ця підтримка. У них має з'явитися розуміння, що ця війна – наша спільна боротьба й вони мають включатися в неї своїми ВПК й економіками. Європейці й американці бояться втягнутись у нашу війну і втратити мирне життя. Це зрозумілі, але шкідливі й небезпечні для нас відчуття.

Що важливіше: впливати на низи, щоб вони доносили потреби України до своїх урядів, чи – на верхи?

– Обидві категорії важливі. Тому треба робити медійний контент і бути в різномовних соцмережах, що ми й робимо. А ще важливіше – бути присутніми в їхніх медіа. Притому це треба робити активно. Не тільки відповідати на запити, але й пропонувати свої тексти про ситуацію в Україні. Часом кілька разів на день, іноді кілька разів на тиждень ми даємо коментарі іноземній пресі.

Це не порівняти з увагою, яка була до нас на початку повномасштабки. Інтерес до України падає, і цього, мабуть, не уникнути. Зокрема тому, що європейці перемикаються на палестинсько-ізраїльський конфлікт. Ми – в певній інформаційній ямі. Нас іще не забули, але це вже не та увага, що була після 24 лютого. Тому маємо зосередитися на тому, як системно працювати з іноземними медіа.

Із цієї інформаційної ями можна вибратися?

– Україна вже ввійшла в порядок денний багатьох країн. Скажімо, французький канал LCI щодня говорить про Україну. Знайома журналістка, яка раніше робила щоденні блоги про Україну на французькому радіо, перейшла на щотижневі. Можливо, про нас говоритимуть менше, одначе ми все одно на горизонті уваги. Маємо дбати про те, щоб інтерес до нас не зник і не був спрямований на щось інше.

Ви спілкуєтеся з бійцями. Яка історія вразила найбільше?

– Нещодавно відвозили книжки в Чорнобаївку. Я запитав у військових, чи пишуть вони якісь нотатки чи щоденники. Один військовий відповів: "Пишемо есемески дружинам, що ми живі".

Військові дедалі частіше говорять, що водорозділ між фронтом і тилом стає прірвою. Це не перебільшення?

– Прірва дедалі більшає. Як це змінити? Цивільні мають максимально включатися у справи фронту. Міра включення може бути різна. Моя – не надто велика порівняно з іншими волонтерами. Втім, це те, що я можу робити. Але ця міра має бути. Залежно від твоїх сил, спромог та інших обставин. Якось, коли ми передавали автівку, один військовий сказав мені: "Ви не виживете без нас, а ми – без вас". Тил без війська не виживе, але армії без нас буде складно. Це важливо відчувати. Не всі будуть у війську. Точніше, меншість. Так, війську складніше, ніж тилу. І тиловики ніколи цього до кінця не збагнуть. Ми ніколи не зрозуміємо того, через що не пройшли. Люди в тилу мають це усвідомити, якось приміряти на себе військовий досвід. Для нас із дружиною це поїздки на прифронтові території. Втім, найважливіше – не знецінювати зусиль одне одного.

 

І не втрачати діалогу?

– Безумовно. Є певна тенденція. Спокуса поїхати за кордон і сказати нашим друзям-європейцям: ми розумніші за вас, ми приїхали з війни й бачили те, що вам і не снилося. Треба наступати на горло цій пісні. По-перше, ми не знаємо, що чекає на цих людей у майбутньому, – можливо, вони теж пройдуть через ці речі. По-друге, маємо дбати про збільшення союзників, а не ворогів. Зверхність і знецінення ніколи не будуть запорукою успіху. Досвід військових – екзистенційніший. Утім, коли країна повністю у війні, то не має змоги створювати щось інноваційне й довгострокове. Україна була століттями у війні. Маємо розуміти: розвиток залежить від того, наскільки країна може забезпечити собі довгостроковий мир. Коли виступаю в Європі, кажу: ви надто повірили у свій мир. Бо він певною мірою ілюзія – й ви теж маєте бути готові до війни.

Музикант Мар'ян Пиріг зауважує, що росіянам не потрібні українці – ні в синьо-жовтих, ні в червоно-блакитних радянських прапорах. Як нам відучитися шукати "хороших русских" бодай до нашої перемоги та їхнього каяття й репарацій?

– Тут питання не стільки до нас, як до росіян. У Росії має народитися сильна альтернатива Путіну й імперськості. Там має постати національна держава, лідери якої скажуть: ідеї "великой России" – це зло. Але проблема теперішніх "хороших русских" – у тому, що це іншого роду імперці. Вони не можуть визнати, що Росія має програти в цій війні. Вони не усвідомлюють, що Збройні сили України нині виконують не тільки українське, але й російське завдання. Що українські жертви – це плата за те, щоб і Росія стала нормальною. Ми не бачимо глядачів фільмів Навального й ефірів "Дождя" на антипутінських мітингах. Тож поки що там немає з ким говорити. Втім, ми маємо прагматично ставитися до Росії. Ми зацікавлені в тому, щоб там виникла сила, яка породить національну демократичну державу.

Дипломат Юрій Щербак стверджує, що переможне майбутнє України як самостійної держави – за демократичним націоналізмом. Російська агресія вичерпала в нас оборонний інструментарій традиційного лібералізму?

– Я кажу про це так: український ліберал має бути патріотом, а патріот – лібералом. Ми захищаємо свою країну й водночас права людини на гідність та свободу. Думаю, це справедлива теза: демократія має право на захист.

Чи поділяєте тезу пана Щербака про те, що Україні треба звикати бути прифронтовою державою до кінця ХХІ століття?

– Поділяю цей прогноз. Я теж про це писав на початку повномасштабного вторгнення. Якщо ХХ століття було позначене кольором здобуття, втрати, а потім відновлення польської незалежності, то ХХІ – мине під знаком боротьби за українську самостійність. Постійні розмови про перемогу створили ілюзорний світ недооцінки ворога. Ми потрапляємо в ту саму пастку, в якій була Росія, коли починала цю війну. Маємо розуміти, що вона сильна, має більше ресурсів і може перемогти в цій війні. Це має нас мобілізувати.

Гранатометник Юрій Сиротюк стверджує, що це не остання російсько-українська війна. Погоджуєтеся?

– Цілком імовірний сценарій. Усе залежить від того, що відбуватиметься в Росії. Кремль не може змиритися з нормальною позицією національної держави, яка має свої кордони й не хоче більшого. Росія боїться, що втрачатиме території. Для того щоб цього не сталося, вона має розширюватися. Це вона й робить. Важко сказати: чи стане ХХІ століття кінцем російської імперії чи її підсиленням. Це залежить від України.

Ви письменник, який з 24 лютого 2022-го волонтерить без відпусток. Знаходите час на письмо?

– Нині пишемо з дружиною книжку на основі наших подорожей прифронтовою Україною. Наше головне сподівання, що її перекладуть іншими мовами. Українські голоси мають звучати у світі. Це книжка про реальність війни з елементами рефлексій. Ми називаємо цей стиль філософським репортажем.

Нещодавно ви видали книжку "Ерос і Психея. Кохання і культура в Європі". Про що вона?

– Про кохання в історії культури від Ренесансу до наших днів. Це спроба поглянути на історію європейської культури крізь призму любові. Передовсім через метафору близькості й далекості. У коханні є завжди прагнення наблизитися до того, хто далекий від нас. Я починаю з Платона. Чимало торкаюся культури Ренесансу, бароко й романтизму. Це книжка, яка накреслює горизонт історії європейської культури й місця України в ній.

Війна обіцяє бути довгою. Звідки черпати сили й терпіння парам і подружжям?

– Знов-таки – це далекість і близькість. Два тести. Перший: наскільки ти можеш витримати перевірку близькістю, постійно живучи з коханою людиною в одній квартирі. І другий: між вами тисячі кілометрів і місяці розлуки. Це тест того, наскільки живим є ваше кохання.

Українська література нагадує життя українців: існує навіть після Бучі й Маріуполя. Яка вона?

– Існує, бо про Бучу й Маріуполь треба говорити. Як і про інші речі й досвіди, які маємо осмислити. Сучасна українська література існує переважно в жанрах поезії, нонфікшену та репортажу. Документальність переважає. Ми засипані реальністю. Ми зариті в окопі реальності. Це нормально. Те, що ми про це говоримо, – добре. Тим долаємо синдром німоти, який пронизує всю нашу історію. Який нав'язано нам іззовні. Сучасна українська поезія надзвичайно сильна.

У культурницьких колах є тенденція – шукати між письменників, які воюють, новітніх українських Гемінґвеїв і Ремарків. Ви їх бачите?

– Мені подобається фраза Павла Казаріна. Він каже, що український Ремарк сидить в окопі під Авдіївкою, дзвонить українському Гемінґвею та питає, чи вистачає в того БК. А з другого боку, чому ми обираємо такі фігури? Здається, Ігор Мітров звернув на це увагу: Гемінґвей був туристом на війні, а Ремарк пише про її абсурдність. Маємо геть іншу реальність. Це далеко не Перша світова. Ми воюємо за себе, а не за порятунок абстрактного світу. Багато українців бачить сенс цієї війни, якого не бачив Ремарк у своїх романах. Тому про українську війну не писатимуть так, як ці двоє авторів. І це точно не Швейк, бо це теж роман про безглуздість війни. Буде щось інше. Вочевидь, це буде нерв, наповнений сенсом боротьби, емпатією та людяністю. Навіть не знаю, з чим це можна порівняти. Це буде щось своє.

Нещодавно ви придбали автівку для підрозділу поетеси й бойової медикині Ярини Чорногуз. Чому обрали саме її?

– Ми давно дружимо й підтримуємо зв'язок. Ярина була нашою з Танею студенткою. Ми з дружиною її підтримували під час акції "Весна на граніті" під офісом президента 2020-го. Коли Ярина пішла на фронт, була завжди в полі нашої з Танею уваги. Ми зустрічались у Краматорську, Херсоні. Це вже друге авто для Ярини. Перше ми привезли її підрозділу 2022-го, коли вони були у Слов'янську. Втім, друге ми купили, але ще не доставили – воно в ремонті. Сподіваюся, незабаром відвеземо. Ярина – прекрасна поетка, і я зичу їй перемоги в цьогорічній Шевченківській премії. У її текстах багато свободи. Те, що Ярина робить нині на фронті, – це втілення ідеї боротьби за свободу.

Філософія свободи й боротьби за неї – тотожні речі?

– Українське слово "воля" передбачає свободу, за яку ти борешся. Поєднання волі як свободи і як сили волі. Не в усіх мовах це є, а в нашій – яскраво виражене.

Що таке українська національна ідея?

– Це свобода попри рабство, життя всупереч нелюдським умовам, існування й надія попри її відсутність. Contra Лесі Українки. Усе це наповнює український нерв. Утвердження свободи там, де тобі нав'язують рабство.

Ви батько трьох дітей. Часом вони прокидаються вранці, а тато вже в дорозі на Донеччину. Як пояснюєте їм свою відсутність?

– Старша розуміє сама. Їй скоро буде 15. Навіть хоче поїхати з нами у прифронтові містечка. Поки що думаємо, чи варто. Молодшим даємо зрозуміти, що є час, який вони проводять із батьками, а є спільночасся з бабусями й дідусями. Ми свідомі того, що ніхто не замінить батьківського виховання нашим дітям, тож надовго їх самих не лишаємо.

Чого вас учать ваші діти?

– Цікавості. Готовності навчатися й пізнавати світ. Проблема нашої школи в тому, що вона цієї цікавості не задовольняє. Коли питаю дітей, чи було у школі щось цікаве, вони дивляться на мене, як на ідіота. На жаль. Діти вчать здатності проживати інші життя, подумки перетворюватися на когось. Безумовно, життєрадісності. Коли діти малі, з ними багато смієшся.

Як вас мотивує та підтримує дружина?

– Вона завжди поруч. Ми – тандем, який робить низку різних справ, які зливаються в одну велику. Коли хтось із нас втомлюється кермувати, його підміняє другий. Так само в інших справах. Що може більше надихати, ніж однодумець, який поруч?

Що зробите одразу після перемоги?

– Не думаю про це. Слово "перемога" безбожно заїздили, спопсили. Обережно ставлюся до нього. Не певен, що вона буде остаточна. Не вважаю, що перемога буде швидка й одномоментна. Вочевидь, вона буде поетапна. Не впевнений, чи доживу до перемоги, чи станеться вона за нашого життя. На нас чекає довга боротьба. Путін може померти, а російські війська вийти, але маємо бути готові, що вони перегрупуються і прийдуть із новою війною. Перемога буде, але нешвидка, й доживуть до неї не всі.

×