Але цей титул умовний
Уперше цю команду я побачив навесні 2016-го, коли тренер Олександр Петраков готував її до фінального турніру Євро серед 17-річних. На колишньому "верхньому полі" центрального стадіону столиці, яке тепер зветься "імені Банникова" наші футболісти грали контрольний матч у присутності кількох десятків глядачів. Від трибун до поля там кілька метрів. Тож, сидячи позаду лави запасних, я добре чув, як Петраков спілкується з гравцями. Він тоді нагадав мого дитячого тренера, який знав нас, пацанів, як облуплених і намагався не лише навчити грати у футбол, а й виховати з нас порядних людей. Коли простіше – Петраков підказував так, як підказують батьки малим дітям, краще за всіх знаючи їхні вади й недоліки.
Їм пощастило. І тренеру, і хлопцям 1999 року народження, які пройшли разом шлях у понад чотири роки й завершили його чемпіонами світу. Це була справді команда, а не група футболістів певного віку, зібрана для виступу на міжнародних юнацьких змаганнях. Андрій Лунін, Валерій Бондар, Денис Попов, Максим Чех, Олексій Кащук, Олексій Хахльов, Сергій Булеца, Віталій Миколенко грали в Петракова із самого початку – від 15 років. Саме завдяки цьому, а не особливим здібностям чи винятковій майстерності названих гравців, команда щоразу додавала.
Як і в кожній команді, у збірній Петракова відбувалися зміни – хтось травмувався, хтось втрачав кондиції, хтось змушував звернути на себе увагу й запросити до її складу. Але основа – хлопці, на яких тренер покладався із самого початку, – пройшла разом весь шлях. Від підліткового, майже дитячого віку, до цілком дорослого.
Мені не відомо, чи тиснув хтось на Петракова, аби взяв до збірної певних гравців. Знаю, що це часто було в інших юнацьких командах і є досі. Швидше за все, саме від цієї команди ніхто нічого особливого не очікував. Плюс у складі не було розкручених агентами футболістів, які вважали себе сильнішими за інших. Ті ж Владислав Супряга і Георгій Цитаїшвілі, яких окремі журналісти встигли перед цим піднести ледь не до небес, прийшли до цього вже готового колективу як новачки і слухняно сиділи на лаві, очікуючи нагоди вийти на поле.
Як наслідок, команда використала свій шанс, витягнувши щасливий квиток на молодіжному Кубку світу-2019 у Польщі. Фаворити – Франція, Португалія, Аргентина, Уругвай – вибули на ранніх стадіях. Єдиним суперником українців рівня європейського фіналу, що пройшов за рік до того у Фінляндії, була Італія. Її наші обіграли у драматичному півфінальному поєдинку не без допомоги Фортуни. Але це не робить здобутий українцями титул чемпіонів світу менш заслуженим і почесним. Хлопці з тренером принесли нашій країні велику перемогу і назавжди вписали себе в історію світового футболу. Та чи означає це, що українські футболісти 1999 року народження сильніші за своїх французьких, португальських, іспанських, англійських, аргентинських чи бразильських однолітків?
Від часів СРСР у нас є традиція перебільшувати умовні футбольні й не лише футбольні титули. Чому умовні? Бо офіційним чемпіоном світу з футболу може бути лише національна команда, що виграла Кубок світу ФІФА. Решта титулів – юнацькі, галузеві, студентські, паралімпійські – є умовними, бо кількість тих, хто їх виборює, обмежена або віком або чимось іншим. Саме тому в тій же Англії нікому не спаде на думку відпустити гравця професійного клубу на змагання юнаків, пожежників чи студентів. У збірній 19-річних англійців, яку 2018-го в європейському фіналі пройшла команда Петракова, не було майже півтора десятка найсильніших футболістів цього віку – їх просто не відпустили клуби.
Втішає, що ми поступово наближаємося до цих стандартів. Андрій Лунін і Віталій Миколенко не готувалися торік з Олександром Петраковим до світового фіналу для 20-річних, тому що були потрібні національній збірній України. І це чудово. Юнацькі команди повинні насамперед готувати гравців для справжнього футболу, а вже потім боротися за титули.
Дехто вважає, що не слід було забирати цю команду у тренера, аби дати їм нагоду разом перейти до іншої вікової категорії – до 21 року. Мовляв, могли б поборотися за найвищі титули, ставши на рік старшими. Не згоден. У 20 років футболісти вже мають грати у справжніх командах, створювати видовище і заробляти гроші. А коли можуть, то й раніше – історія футболу знає купу прикладів, коли спортсмени ставали справжніми, а не "юнацькими" зірками у 17–18 років. Чи є такі серед наших 20-річних чемпіонів світу? Запитання риторичне.
Тому, як на мене, все зробили правильно. Збірна України серед 20-річних під проводом тренера Олександра Петракова припинила існування в найвищій точці, ставши чемпіоном світу. Футболісти і тренер разом увійшли в історію, а далі в кожного буде свій шлях. І щось підказує, що вище за здобуте торік ані ці хлопці, ані їхній тренер уже не піднімуться. Хоч я не буду проти, коли хтось із них стане у складі національної команди України справжнім, а не "юнацьким" чемпіоном світу.
5 
35413
Коментарі