"Українці сильно відрізняються від російських делегатів. Вони значно менш революційні й демонструють значно більший інтерес до власної країни"

100 років тому світ визнав Українську державу

Нинішня ситуація на Донбасі нагадує події в Україні 100 років тому. Як і тоді, держава значною мірою залежить від волі зовнішніх гравців, які розігрують українську мапу у власних інтересах: Росія хоче піти з Донбасу на своїх умовах, а стан "ні війни, ні миру" цілком влаштовує Євросоюз.

Сто років тому в стародавньому Бересті, яке було частиною України-Руси, вперше у новітній історії українці з'явилися на міжнародній арені як державна нація. Перед усім світом був зафіксований державний зв'язок Холмщини зі Східною Україною й братні турботи наддніпрянців про долю українців Східної Галичини й Буковини.

 

"Тому що український народ у протягу сучасної світової війни проголосив себе незалежним і виразив бажання привернути мирний стан між українською Народньою Республікою і державами, що знаходяться у війні з Росією, правительства Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини постановили заключити мировий договір з правительством Української Народньої Республіки", – так починався текст Мирного договору, підписаного 9 лютого 1918 року в Брест-Литовську представниками Почвірного союзу й УНР.

Україна та Фінляндія визнавалися самостійними державами. Совєтська Росія зобов'язувалася підписати мирний договір з Українською Центральною Радою і змиритися з мирним договором між Києвом та Берліном. Цьому передували складні й драматичні переговори.

16 січня 1918 року міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Оттокар Чернін фон Худенітц записав у своєму щоденникові: "З Відня долинають сповнені відчаю волання про допомогу, про продовольство. Мене просять негайно звернутися до Берліна з проханням допомогти, інакше катастрофа неминуча". Наступного дня: "Погані вісті з Відня і околиць. Сильний страйковий рух, викликаний скороченням мучного пайка і в'ялим ходом брестських переговорів. Безсилля віденського кабінету стає фатальним. Я телеграфував у Відень, що сподіваюся з часом забезпечити країну запасами, вивезеними з України".

До всього Австро-Угорщину лихоманили політичні протиріччя між Віднем і Будапештом. Невдала війна до краю загострила національні конфлікти між Австрією, Угорщиною та слов'янськими народами, що входили до імперії. Врешті-решт Австрія й Угорщина домовилися, що об'єднана Польща дістане лише права автономії.

Це не влаштовувало Німеччину. Берлін волів бачити Україну самостійною державою як противагу планам возз'єднання розчленованих польських земель. Але проти цього виступала Австро-Угорщина. Бо українська делегація на переговорах у Бресті поставила питання прилучення до України не лише Холмщини, а й Східної Галичини та Буковини. Тільки продовольча катастрофа примусила австрійців почати переговори із Центральною Радою.

Українську делегацію очолював Всеволод Голубович – голова Ради народних міністрів і міністр закордонних справ УНР. До неї входили тимчасовий дипломатичний представник УНР у Туреччині Микола Левицький, члени Центральної Ради Микола Любинський і Олександр Севрюк, який із січня заступив Голубовича.На той час Голубовичу виповнилося 32, а Севрюкові – наймолодшому членові української делегації – 24 роки.

Почалися переговори 22 грудня 1917 року, о 16:24, у приміщенні офіцерського зібрання Брест-Литовської фортеці. Командувач східного фронту принц Леопольд Баварський стандартним привітанням відкрив засідання і хутко залишив залу. Місце головуючого зайняв державний секретар, міністр закордонних справ Німеччини Ріхард фон Кюльман. Заступником його був генерал Макс Гофман. Австрійську делегацію очолював міністр закордонних справ граф Оттокар Чернін, Болгарію представляв міністр юстиції Христо Попов, згодом прем'єр-міністр Василь Радославов. Туреччину – великий візир Талаат-паша і міністр закордонних справ Агмед Нессімібей. Російське представництво спершу очолював Адольф Йоффе, а з 7 січня – народний комісар закордонних справ Лев Троцький.

 

24 грудня граф Чернін вручив більшовикам письмову заяву від імені Почвірного союзу, погоджуючись на совєтську формулу миру "без анексій і контрибуцій". Це не означало, що центральні держави готові повернути Росії Польщу, Литву, Латвію та Естонію. Генерал Гофман нагадав більшовикам проголошене ними гасло "самовизначення націй", яке вже почали реалізовувати згадані країни. У своїх споминах він писав: заява подіяла на Йоффе, "наче грім", а член російської делегації професор Покровський "аж плакав із люті".

Через три дні німці запропонували для переговорів так сформульовану статтю: "Оскільки російський уряд проголосив для всіх без винятку народів, що входять до складу російської держави, право на самовизначення аж до відокремлення, то він приймає до відома заяви, в яких виражена воля народів, що населяють Польщу, Литву, Курляндію і частини Естляндії та Ліфляндії, про їх прагнення до цілковитої державної самостійності та їх виділення з Російської федерації".

На німецьку пропозицію російська делегація не пристала, перервала переговори й подалася до Петрограда за інструкціями.

Другий раунд переговорів почався 9 січня 1918 року. Делегацію більшовицьких дипломатів очолював Лев Троцький. Чернін писав: "Троцький, безумовно, розумна, цікава людина й дуже небезпечний противник. Він володіє винятковим ораторським талантом, швидкістю і спритністю в репліках, яку я рідко досі зустрічав, і всією нахабністю, притаманною його расі".

Генерал Гофман вважав, що українська делегація має підписати проект мирової угоди, в якій би констатувалося: стан війни між центральними державами й Українською Народною Республікою завершився, між обома сторонами встановлюються дипломатичні зносини, а УНР зобов'язується доставити мільйон тонн збіжжя й інших харчових продуктів для центральних держав. Усі інші справи мають бути полагоджені згодом між заінтересованими урядами.

Такий варіант документа не влаштовував українську делегацію. Вона вирішила не реагувати на ультимативну форму заяви Гофмана. Зійшлись на тому, що на завтра буде підготовлений повний і докладний проект мирової угоди між УНР і Почвірним союзом на умовах Києва. Австрія мала зобов'язатися провести поділ Галичини на підставі етнографічного принципу, і з української частини Галичини й Буковини утворити окремий коронний край.

З українським варіантом мирного договору Чернін і Кюльман виїхали до Відня й Берліна – порадитися з урядами. Найбільша проблема виникла зі встановленням північно-­західного кордону УНР. Барон Фрідріх фон Візнер – заступник глави делегації Австро-­Угорщини, радник міністерства закордонних справ – не приховував симпатій до Польщі. Але Олександр Севрюк щоразу відхиляв його територіальні пропозиції. Врешті-решт генерал Гофман втрутився у ці безконечні дебати і, показавши на карті етнографічні межі Холмщини, сказав приблизно таке: "На всіх цих спірних землях я був особисто, знаю кожне село: котре польське, котре – українське. І можу авторитетно заявити баронові Візнерові, що австрійці мусять прийняти всі домагання українців, бо вони оправдані. Від імені найвищого німецького командування заявляю, що через цю справу ніяк не можуть бути розбиті переговори і загрожена справа миру. Раджу баронові Візнерові взяти це під увагу й негайно згодитися на ту границю, яку я тепер продиктую".

Тим часом ситуація в Україні, і в Києві зокрема, ставала дедалі драматичнішою. Внаслідок російської агресії під загрозою опинилася державна незалежність. Уривок із розмови по телеграфу між Брестом і Києвом 4 лютого 1918 року.

Б р е с т. Добридень. Біля апарата Левицький. Зі слів Петроградського телеграфного агентства, німецькі газети пишуть про великі українські невдачі у війні з більшовиками.

К и ї в. Здорові були. Становище було скрутне. Але ні про яку втечу з Києва ніхто і не думав. У даний час більшовицькі війська зазнали в цілому ряді місць поразки. Вчора був прий­нятий Четвертий Універсал. Проголошена самостійність України. Виступили більшовики в ніч з 15-го на 16-те, зайняли арсенал. Весь Київ був у їхніх руках, але прийшов Петлюра зі своїм загоном і зайняв арсенал.

Б р е с т. Представники Почвірного союзу визнали незалежність нашої республіки. Затим товариш Любинський виступив з політичною промовою, в якій розбив усі аргументи Троцького, котрий брав під сумнів правоздатність нашої делегації. Діло наше закінчилось повним успіхом і цілковитою перемогою над петербурзькими і харківськими музикантами. Сьогодні вранці отримана тут радіотелеграма за підписом Леніна, в якій він повідомляє, що Центральна Рада в Києві впала і що вся влада перейшла до рук совітів.

К и ї в. Останні вісті: арсенал взято о 2-й годині ночі штурмом. Полягло біля 300 чоловік арсенальців, стільки ж узято в полон. Наші втрати невеликі.

Б р е с т. Вітаю з побідою. Один болгарський міністр обіцяв плюнуть в морду Троцькому, коли радіограма Леніна не підтвердиться. Троцький опустив носа, і тепер Кюльман із Черніним поїхали до Берліна. Очевидно, щоб після приїзду розірвати з більшовиками. Харківчани розбиті в пух і прах.

 

Кілька тижнів Кюльман і Троцький обмінювалися далекими від конкретики тирадами. Потім слово взяв генерал Гофман і нагадав присутнім "різницю між балаканиною та ділами" більшовиків: про розгін Установчих Зборів, агресію проти Білорусії та України, червоний терор, замаскований гаслами про мир і демократію.

"Сьогодні відбувалися перші переговори з українською делегацією, – писав Оттокар Чернін. – Українці сильно відрізняються від російських делегатів. Вони значно менш революційні, демонструють значно більший інтерес до власної країни й менше інтересу до соціалізму. Вони піклуються про Україну. Всі їхні зусилля скеровані до того, щоб стати якомога скоріше самостійними. Українські делегати, вочевидь, прагнуть використати нас проти більшовиків".

30 січня до Бреста прибули представники маріонеткового Харківського більшовицького уряду – Медведєв і Шахрай. Граф Чернін тут же висловився за визнання, на певних умовах, цієї делегації.

Харківські більшовики виступили зі спрямованою проти Центральної Ради декларацією. Тоді граф Чернін повідомив їм, що ще 12 січня Австро-Угорщина й Німеччина визнали делегацію УЦР самостійною й уповноваженою представляти Українську Народну Республіку. Він записує у щоденнику: "Переговори з українцями просуваються з труднощами вперед. Вони диктують свої вимоги".

22 січня на засіданні у Відні, де головував імператор Карл, Чернін доводить необхідність поступок українцям стосовно Східної Галичини. Імператор погоджується вести переговори з українською делегацією на запропонованих нею умовах – на засадах розділу Галичини на Західну і Східну.

Фрагмент розмови між українською делегацією в Бресті і представниками Центральної Ради в Києві 5 лютого 1918-го:

Б р е с т. Говорить Севрюк. Дозволю собі дати маленькі коментарі з приводу пунктів проекту мирного договору. За 2-м пунктом про кордони на заході: кордон йде по Холм­ській губернії так, як ми це припускали, на півночі звертає на схід у пункті північніше Бреста, відрізаючи більшу частину Підляшшя, так як при вас пропонував Гофман, і далі на схід згідно нашої пропозиції і вказівки Михайла Сергійовича (Грушевського. – Країна). Німці пов'язують звільнення територій з одержанням від нас одного мільйона тонн хліба – до 31 червня. Вони готові надати всіляке сприяння в сенсі транспорту тощо. Граф Чернін рішуче відмовляється у відкритому договорі вставити пункт про Галичину. Пропонує нам таємний договір або якусь іншу форму таємного зобов'язання. Внести в парламент відповідний законопроект про утворення кронлянду (автономного українського коронного краю в Галичині й Буковині у складі Австро-Угорщини. – Країна). Чи можемо ми укладати таємний договір?

К и ї в. Щодо Галичини таємна угода можлива. Але не з кабінетом міністрів, бо парламент може не прийняти міністерських розмов, а як остаточно оформлений мирний договір. При цьому по можливості без одного мільйона тонн.

"Я просив українців нарешті відверто висловити свій погляд петроградцям, і успіх був аж надто великий, – відзначає граф Чернін у датованих 2 лютого споминах. – Троцький був у такому пригніченому настрої, що викликав жаль. Як полотно блідий, з широко розкритими очима, він щось нервово креслив на папері. Великі краплі поту текли з його обличчя. Він, мабуть, глибоко відчував приниження від образ, які наносили йому його співгромадяни в присутності ворогів".

"У державнім життю України відбулися зміни, але цілком іншої натури, як це гадає пан Троцький, – казав у промові Олександр Севрюк. – Істота цих змін стоїть у зв'язку з Четвертим Універсалом Української Центральної Ради з 22 січня, в якім зазначено: "Відтепер Українська Республіка творить самостійну, від нікого не залежну, вільну і суверенну державу українського народу".

Наступні виступи представника так званого "українського виконавчого комітету" з Харкова Медведєва і Троцького особливого враження на учасників засідання не справили. А граф Чернін від імені чотирьох союзних держав заявив: "Ми признаємо українську делегацію уповноваженим представництвом самостійної Української Народної Республіки. Ми бачимо УНР вже тепер самостійною, вільною, суверенною державою, яка є в стані укладати самостійно інтернаціональні договори".

Тим часом більшовицькі війська наближаються до Києва. 7 лютого граф Чернін відмовляється підписувати мирний договір. Мотивує це тим, що, мовляв, у Києві вже немає Центральної Ради. Треба було негайно рятувати становище. В архіві української дипломатичної місії зберігалися тексти всіх розмов по прямому дротові з Центральною Радою. Одержані з Києва тексти телеграм зачитали в присутності голови австро-угорської делегації.

Непорозуміння залагодили. 8 лютого узгодили всі пункти й додатки тексту мирного договору. Його підписали о 2-й годині ночі з 8 на 9 лютого.

Того ж дня перед полуднем кур'єр Центральної Ради повідомив українську делегацію про здачу Києва

×