"У нас відсутня культура компромісу. Всі хочуть отримати повну перемогу"

У теперішній ситуації треба запобігти виникненню диктатури й уникнути загрози розколу країни – вважає історик Віталій Нахманович

Що змусило українців вийти на вулиці?

– Україна до цього йшла давно, адже вона складається із земель, що мають різну історичну долю. В свідомості наших людей утворилися дві цивілізаційні моделі: пострадянська і національно-­європейська. Остання є сумішшю довоєнної націоналістичної моделі та теперішньої східноєвропейської. Через це весь час виникає запитання: куди піде Україна? Шляхом Польщі, Угорщини, чи шляхом Білорусі та Росії? Із часом носіїв радянської ідентичності меншає, адже сучасна європейська модель доводить свою більшу ефективність. Кордон європейськості потроху просувається на Схід. 20 років цей процес повільно відбувався, але зараз влада вирішила силоміць його припинити і нав"язати Україні пострадянський авторитаризм.

Є межа просування націонал-європейської свідомості на схід України?

– Складно сказати, адже є базова ментальність народу, яку змінити неможливо. Наприклад, в Ірані чи Китаї Європу побудувати не вдасться. Там інша свідомість. Щось по формі може бути від Європи, але наповнення – своє. Росія ніколи не була частиною Європи, завжди протиставляла себе їй. А от чи можна всю Україну зробити європейською за свідомістю, а не за формою, – велике питання.

У чому головна проблема?

– У нас відсутня культура компромісу. Всі хочуть отримати повну перемогу. Ми не пропонуємо модель, де б різні за культурними уподобаннями люди могли жити в одній державі.

Знищити чи асимілювати?

– Звісно, асимілювати. 2004 року в таборі, що спирається на пострадянську частину суспільства, зробили ставку на найбільш одіозну фігуру – Януковича. Це був їхній "останній рішучий бій", спроба утвердження деградуючої радянської моделі. Згодом він все-таки став президентом. Проте Янукович – рішучий, але неосвічений і глибоко провінційний. Він, як був хлопцем з Єнакієвого, так ним і лишився. Коли йде міжнародна гра в шахи, він у "чапаєва" хоче всіх обіграти. Думає: зараз розведемо Москву, а там хтось дасть більше грошей, то ми і в них візьмемо. Він не розуміє, що гроші для Заходу і Москви – не ціль, а засіб. Вони вирішують питання: в чиїй цивілізаційній орбіті опиниться Україна? У Москви та Брюсселя тут свої глобальні інтереси, але форма поведінки різна. Росіяни агресивні у своїй великодержавності, а європейці намагаються вплинути "гарним прикладом".

Де Янукович помилився, що країна стала дибки?

– Він вирішив усе підгребти під себе та "сім"ю". Навіть позбавив частки в цьому розпилі свою партію і регіон. Тобто максимально звузив власну соціальну базу. Вважав, що країну можна тримати, як один район міста. І загнав себе в кут.

У чому головна небезпека ситуації?

– Коли демократичний механізм нівельований, лишається вулиця. ­Майдан – уже звичний феномен новітньої української історії. Це вже четвертий великий Майдан, починаючи з Революції на граніті. Був Майдан, що програв, – "Україна без Кучми". ­Після цього була помаранчева революція, яка виграла. Майдан – це нормальний механізм в умовах напівдемократії. Далі все залежить від розвитку подій. Якщо встановиться повна диктатура, Майдан стане неможливий. Якщо встановиться демократія, він стане непотрібний. Але сьогодні влада заганяє в кут не лише себе, а й суспільство. Повалення диктатора для нього стає єдиним шляхом. А що далі він триматиметься за владу, то більшою є небезпека силового рішення з обох боків барикад.

Ви говорите про велику шахову гру в світі. Які виклики вона ставить перед нами?

– Вона завжди відбувалась в історії. Йде конкуренція ідеологій. Друга половина ХХ століття проходила під знаком протистояння комуністичної та ліберальної систем. Комуністична зруйнувалась. На цьому місці має щось постати. Але ліберальна ідея теж занепадає. Зараз вона більше обороняється, ніж пропонує. Тому Україна існує не просто в ситуації цивілізаційного розлому, а в ситуації занепадання цивілізацій – радянської та європейської. Це одна проблема. Друга – свідомість українця. Вона просякнута меншовартістю, а відтак нам бракує власних ідей. Не пропонуємо свого бачення світу – навіть у межах європейської чи радянської моделей. Тобто наше мислення робить нас заручниками міжнародної політики. Ми думаємо: як відреагують у Москві чи Брюсселі? І весь час їздимо до них по поради й допомогу.

Майдан не створив передумови для зародження власних ідей?

– Ідеї народжуються не на майданах, а в конкретних головах. У кожної є автор з ім"ям та прізвищем. Зараз багато людей, які щось пропонують – це, звісно, добре. Проте з жодного боку барикад немає лідера з якоюсь ідеологією. Все ніби розділено. Політики окремо, інтелектуали – окремо. Ось коли побачимо політика, який пропонуватиме ідеї, то можна буде сказати, що народжується нова ідеологія. А те, що хтось щось собі в кабінетах придумує, то це їхні власні думки, а не масова ідея. Тим більше, поки що ми лише перечитуємо старі книжки – Маркса, Донцова, Попера. Але сьогодні нам не йдеться про виникнення нової ідеології, це – питання завтрашнього дня. Потрібно негайно знайти компроміс між двома частинами країни. Країну треба утримати в нормальному стані, тобто прибрати можливість виникнення диктатури й уникнути загрози розколу та зовнішньої інтервенції.

Чому Євросоюз поводиться не дуже рішуче в Східній Європі?

– Така млявість триває вже майже 100 років. Останнє напруження Європи – Перша світова війна. Після цього в них зламався стрижень. Вони попервах віддали Європу Гітлеру, потім – Сталіну. Пізніше – Хрущову та Брежнєву. Сьогодні вони віддають Європу емігрантам із Північної Африки. Може, вони й відновляться. Це важко прогнозувати. Перша світова створила дуже серйозну світоглядну кризу. До неї всі були переконані, що йде прогресивний розвиток у напрямку поступової лібералізації. І тут ця м"ясорубка незрозуміло за що. Тому після Першої світової війни виник феномен "втраченого покоління", жертви якого виявилися нікому не потрібні. Через цю кризу почався пошук інших варіантів розвитку – комунізм і нацизм. Це були антиліберальні течії, бо лібералізм помер в окопах Першої світової. Після Другої світової він знову ожив, але з тих часів в Європі дуже бояться війни і взагалі будь-яких конфліктів.

А США?

– Усе ХХ століття Америка демонструвала світу, що вона має силу для просування ідей демократії. У них для цього є добрий потенціал від поєднання лібералізму і протестантизму. Вони більші оптимісти – напевно тому, що на їхніх землях не було світової війни. Але зараз у США при владі демократи. За європейськими мірками, це – ліво-ліберали. Вони схильні до мирного розв"язку всіх питань і не люблять лізти у зовнішню політику. Тому Барака Обаму та його адміністрацію важко втягнути в будь-які події за межами країни.

Які шанси Москви відновити політичну надбудову над радянсько-російською ідентичністю?

– Будь-який союз живе за двох умов. Перша: якщо він комусь економічно вигідний. Зрозуміло, що економічна поведінка Москви на пострадянському просторі аналогічна до її політики щодо Чечні. Вони платять за лояльність. На Північному Кавказі платять Кадирову, в Білорусі – Лукашенку, в Центральній Азії – іншим диктаторам. Поки що в Росії є газ і гроші оплачувати таку лояльність.

Та є й друга умова – світоглядна єдність. Очевидно, що між Росією та Білоруссю є пострадянська світоглядна єдність. А з Чечнею, Вірменією чи країнами Центральної Азії – немає. Там тільки розрахунок. Їм треба, по-перше, гроші. По-друге, легітимізацію своєї влади. Москва надає легітимність цим диктаторам. А Кремль змушений підтримувати недемократичні режими, бо боїться, що наступна революція відбудеться у них. Розмножуючи ж диктаторські режими, вони переносять "фронт" за межі Росії. Сьогодні їх фронт – це ми. Але наша проблема в тому, що добра половина України готова приєднатися до радянсько-російської моделі не через гроші, а задарма – через світоглядну спорідненість. Путін апелює до комбінації пострадянських і постімперських цінностей. У цьому бульйоні білогвардійщини та радянщини все ще варяться Східна й Південна Україна.

Що може стати компромісом між Україною націонал-європейською і ­радянсько-російською?

– Давайте не забувати, що все ж таки більшість наших громадян і на Сході, і на Заході вважають себе українцями. Відтак у різних частинах країни є і відмінні, і спільні цінності. Жовтнева революція чи Українська повстанська армія сприймаються по-різному. Але незалежність або Голодомор – майже однаково. Питання мови надмірно заполітизоване. Насправді, переважна більшість готова сприймати українську як єдину державну. Достатньо офіційно надати російській мові можливість для вільного існування там, де її носії становлять більшість. При цьому українську в цих регіонах треба захищати як меншинну. Зовнішню політику потрібно збалансувати. Залишити перспективу євроінтеграції, але водночас чітко визначити дружній характер стосунків із ­Росією. І дуже важливо перенести вирішення максимальної кількості проблем на рівень конкретного міста чи села, релігійних та національних громад, недержавних організацій. Центральний уряд треба позбавити багатьох повноважень і будувати Україну із самого низу.

×