Колишній народний депутат і голова Держкомфінпослуг Василь Волга відсидів три з половиною роки за звинуваченням у вимаганні 500 тисяч доларів хабара
– Ви вже підійшли до шлагбаума? – запитує по мобільному 30-річний Максим Шпаченко, прес-секретар Василя Волги. Останнього випустили з в'язниці півтора місяця тому. Відсидів три з половиною роки за звинуваченням в $500 тис. хабара на посаді голови Держкомфінпослуг.
За кілька секунд Максим виходить з-за рогу великого офісного будинку в центрі Києва на вул. Гончара. По периметру встановлені маленькі камери спостереження. З даху падає мокрий сніг. Шпаченко веде у двір. Біля дверей офіса ліворуч – теж відеокамера. Охоронець бачить Максима й відчиняє. Проходимо повз турнікет.
Кілька кімнат, в яких працюють люди. В холі – охоронець. На стінах багато картин. Максим веде в найбільшу кімнату. Меблі тут у стилі необароко. Багато позолоти, дерев'яні завитушки, приглушене світло. У шафі й на тумбочках – порожньо. Над диваном – картина з козаками. З-за скляних дверей видно Василя Волгу – проводить нараду з кількома чоловіками
– У мене дуже погіршився зір після в'язниці. Багато читав, а освітлення погане в камері. Особливо на Лук'янівці. В цьому приміщенні можу читати тільки там, – показує на сусідню кімнату. У ній на столах – лампи.
Що відчули в момент, коли вас випускали?
– Це один із найщасливіших моментів. По виходу відчув повітря – глибоке, вологе. Досі за півтора місяця не отямився. На шляху до адаптації.
Про що найперше подумали?
– У той момент був більше зайнятий відчуттями. Сформульованих думок не мав. Що вразило – це простір. Ти вийшов і можеш повернути ліворуч, праворуч, піти прямо. За спиною немає наглядачів, собак. Особливо це відчувалося в Лук'янівському СІЗО. Ми сиділи на поверсі з Юрієм Луценком. Наші камери були через одну. Там тримають "пежешників" – кого можуть посадити пожиттєво: злодіїв у законі й таких політичних, як ми.
Як вдалося вийти на волю раніше на півтора року?
– Закон дозволяє просити пом'якшити вирок, якщо відсидів дві третини терміну. Якщо добре поводишся, працюєш, не бузиш.
А хотілося? Доводилося стримуватися?
– Життя у в'язниці непросте, – каже секунд через 10, опускає очі. – Хоча до цього був готовий. До затримання три місяці було неприховане стеження.
Волга бере руки в замок. Напружується.
Могли виїхати за кордон?
– Міг. Під час слідства заступник генпрокурора Кузьмін сказав: "Тебе ж могли випустити. Чого ти не отримав статус політичного біженця?" Тоді це було модно, особливо їхати в Чехію. За три тижні до арешту я подав президенту заяву про відпустку. Він підписав. Я виїхав на відпочинок. Багато друзів говорили: залишайся в Чехії. Але не уявляв собі життя політичного біженця. Повертаючись сюди, розумів, що процес закінчиться трагічно. Але, – замовкає на кілька секунд, – не хотів жити поза Україною.
Не шкодуєте, що так вирішили?
– Ні. Хоч мені й обіцяли 12 років, якщо не візьму на себе те, в чому звинувачували. Ефективно спрацював захист і все, що могли дати – п'ять років. Я єдиний в країні в'язень, якого посадили за звинуваченням у замаху на хабар. Але ніхто тих грошей не бачив.
Не пропонували відкупитися?
– Це була чиста політична репресія. Хоч навколо дружини крутилися люди й казали: "Дай мільйон доларів, два, продай будинок, все віддай – і ми врятуємо чоловіка". Таких шахраїв було повно. Але тоді це було даремно – грошей таких не мав.
Можете назвати прізвище замовника вашого арешту?
– А ви хіба не знаєте? – поглядає на прес-секретаря Максима Шпаченка. Той заперечно хитає головою. – Ну, якщо повертаюся в політику, то не можу не пояснити. Хоча й Максим, і однодумці по партії проти того, щоб називав прізвища. Більшість виконавців моєї справи й інших політичних замовлень продовжують працювати. Це ті ж люди, які фабрикували справи Тимошенко й Луценка. Тоді створили окрему слідчу групу, в яку входили спеціальні люди з СБУ, Генпрокуратури, слідчого управління МВС.
Зацікавлене в моїй ізоляції було керівництво Компартії. До виборів 2010 року ми створили й обкатали "Блок лівих сил". Симоненко втрачав підтримку виборців. Спитав: чи йдемо разом на парламентські вибори 2012 року? Я відмовив.
Чому?
– На той момент встиг побачити комуністів при владі. Вони прислуговували Януковичу, отримували від нього всі можливі дивіденди. Протягом тривалого часу контролювали парламентський комітет з приватизації. Коли сказав Симоненку, що на вибори піду окремо, була довга розмова. Він наполягав, що я не пройду, це тільки всім нашкодить. Він тоді мав близько 3 відсотків, а я наближався до них. Не факт, що я зайшов би в парламент, але він би точно не потрапив. Останнє, що сказав Симоненко: "Ти помилився".
Образа є?
– Немає. Нікому не мстив. Це даремна витрата енергії. Суд Божий вищий.
Яке зараз ваше завдання?
– У тюрмі неможливо вижити, якщо немає двох важливих речей: мети і сили духу. Моя – повернутися? Ні. Очистити ім'я? Ні. Головне зараз – створити соціал-демократичний рух, який зможе здійснити широкомасштабну соціалізацію. Тобто створити державу, метою якої є благо кожного громадянина. В якій інтереси кожної окремої людини вищі за інтереси груп.
Що маєте на увазі під цим поняттям?
– Зараз країна перебуває в тяжкому становищі. Валимося в прірву. Що вразило одразу? Приїхав у Київ і побачив величезну кількість Mercedes'ів, Bentley. Сподівався, що буде скромніше. В ресторанах – купа людей, рахунки – в кілька місячних зарплат учителів. Вони так щодня обідають. Близько тисячі людей отримують усе, що заробляють 15 мільйонів працюючих. Це справедливо?
Працівниця заносить на таці чай. Ставить на журнальний столик.
– Торік відбулася антиолігархічна революція, якою прекрасно скористалися олігархи. Люди вийшли за те, щоб позбутися бідності. А олігархи всадили у владні крісла своїх, аби перерозподілити потоки. Простій людині стало набагато гірше.
Чому так відбулося?
– Бо не змінилася система. Щойно ми з колегами працювали над програмою "Союзу лівих сил". Ми повинні піти шляхом найкращих європейських досягнень. Протягом 23 років в Україні будували дикий капіталізм. Усе, що виробляється народом, продається і привласнюється групкою олігархів. Після кожних революційних потрясінь, після кожного етапу ліберальних реформ народ біднішає, а олігархи – багатшають.
Маємо націоналізувати майно олігархів?
– Точно! – підскакує в кріслі. – Пригощайтесь, будь ласка, – розставляє чашки на столі. – Генерал де Голль провів широкомасштабну націоналізацію, коли економіка і французи опинилися в катастрофічній ситуації. Air France – великий авіаперевізник, чотири рази був націоналізований. Як тільки власник не виконує соціальних зобов'язань, ухиляється від сплати податків – одразу має відбутися націоналізація.
У в'язниці я працював за трьома напрямками – економіка, класична література й філософія. Є два ефективні періоди: три роки монастиря (в 1990-х Василь Волга був мільйонером. Але продав майно й пішов у монастир. – "Країна") і три з половиною роки тюрми, коли вдалося попрацювати по-справжньому. Розумів, що маємо знайти прості формули для того, щоб пояснювати людям. Державі треба гроші. Де їх брати? З працюючої промисловості й сільського господарства. Та коли в неї залишилося менш як 7 відсотків засобів виробництва, немає де брати грошей. Позичаємо за кордоном, але на сьогоднішній день кожен українець винен 56 тисяч гривень МВФ. Віддавати як будемо? Уряд Яценюка затягує нас у кабалу. Дітям і внукам доведеться виплачувати й продавати найцінніше – землю.
У нас зараз 7 відсотків у власності держави. Яценюк із компанією виставили цього року на приватизацію 1,5 тисячі об'єктів – останню ефективну власність. Ще у в'язниці зі страхом почув, що почали акціонування залізниці. Це перший крок до її продажу. Що ви робите? Дійдемо до того, що в держави зовсім нічого не залишиться. Ще рік – і все.
Що тоді?
– Буде ще гірше.
Є куди ще падати?
– Можна падати до смерті. Щоб у холодильниках українців було що поїсти, має бути справедливий перерозподіл благ. Повинні провести націоналізацію бюджетотворчої промисловості. Все, що потрібно, – 226 голосів у парламенті.
Депутати готові натиснути кнопку "за"?
– Ні. В Україні зараз – влада олігархату. Використали народне пробудження і знову ошукали людей. Нами керує ненависть. Вона підігріває розмову навіть у курилці. У мене вже загинули двоє товаришів, члени "Союзу лівих сил". Воювали по різні боки. На боці ЛНР – професор одного з Луганських університетів.
Поїхати туди збираєтеся?
– Обов'язково. Хочу поговорити з тими, хто воює як з одного, так і з другого боку. Зрозуміти, що відбувається.
Звідки черпаєте сили?
– Це сім'я, діти. Для мене дуже важливо, що всі четверо дітей були на всіх судах. Хотів, щоб вони побачили, що їхній батько – не злочинець. Вони сильно перейнялися. Їхній світогляд сформувався завдяки тому, що відбулося в нашому житті – переслідування, арешт, в'язниці.
Лук'янівське СІЗО розраховане на дві з половиною тисячі людей. А там було майже шість. У багатьох камерах ніде спати – мінялися по черзі.
З вами скільки сиділи?
– По-різному. Був один. Був час, коли зі мною сиділи двоє. Один звинувачений у серійних убивствах, другий – у вбивстві.
Не страшно було лягати спати?
– А хіба мав вибір? Зек не думає, а діє інтуїтивно. Якщо дозволиш слабкість і почнеш боятися – не виживеш.
Коли це зрозуміли?
– Не думав, що колись таке скажу. Ми з Луценком були ворогами. Я працював секретарем комітету по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією, а він – міністром внутрішніх справ. Це було потужне політичне протистояння. Я працював, щоб його зняти. Врешті-решт це зробили. А у в'язниці ми знайшли масу спільних точок зору. Переписувалися через тюремну пошту.
Хто кому перший написав?
– Він. Луценко допоміг мені в перші моменти адаптації. Він сидів уже десь півроку. Переписувалися практично до того часу, як його перевели в колонію.
Як змінилися ваші вподобання?
– Полюбив сало, – сміється. – Це доступний продукт, який довго зберігається.
Як вам повідомили, що виходите на свободу?
– Все керівництво колонії чекало, що скаже Київ. За Януковича була команда: я сиджу всі п'ять років, наприкінці строку в мене знаходять наркотики й дають ще стільки ж.
У Волги дзвонить мобільний. Дістає з кишені айфон, скидає. Кладе на стіл екраном донизу.
З ким із політиків встигли побачитися?
– Не думаю, що можу про це говорити. Але ми починаємо великий процес. Він передбачає народження на зачищеному лівому полі справжнього соціал-демократичного руху. У березні-квітні хочемо провести з'їзд.
До кабінету заходить Володимир Шевченко. Сідає на диван за спиною Волги.
– Володимир Олександрович – доктор філософських наук. Допомагав нам вибудовувати ідеологію з самого початку. Зараз ми теж працюємо.
У Шевченка дзвонить мобільний. Обіцяє зателефонувати пізніше.
З кимось у в'язниці потоваришували?
– Мав коло однодумців. Збиралися й розмовляли перед роботою, після, у неділю – посеред дня. Раніше я більше намагався бути почутий. А зараз подобається слухати. Побачив велику кількість різних доль. Влада змінилася в лютому. Своїх вони одразу випустили. Причому з порушенням закону та Конституції. А скільки репресованих ще сидять? У них по команді Саші Януковича забирали бізнес. Про них забули. У колонії, де я був, майже тисяча ув'язнених. Десь три десятки – депутати різних рівнів, підприємці, в яких просто віджали бізнес. Це тільки одна колонія. А в Україні їх – 144.
Яка історія найбільше вразила?
– Їх багато. Розкажу про того, з ким потоваришував. Його звати Валерій із Полтавської області. За професією – агроном. Йому 40 років. Він може зачарувати людину. Такий народний мудрець. Йому все цікаво, на все має свою думку. Все пропускає крізь себе. Ним керує ідея справедливості. Посадили за те, що вбив рідного брата. 9 Травня вони гуляли вдома, запросили подруг. Випили добряче. Гості розійшлися, а вони з братом залишилися пити вдвох. Вранці Валера прокинувся. Перед ним ніж у крові, руки – так само. А поруч лежить мертвий брат. Валера не пам'ятав, що сталося. Викликав міліцію. Ледь не повісився. Селяни зібрали 20 тисяч гривень, найняли полтавського адвоката. Той пообіцяв, що собі візьме 5 тисяч, решту віддасть судді. Мовляв, Валера отримає три роки. Так і пропав. На суді дали вісім років. Зараз уже за ґратами десь три роки. Раз на місяць відправляю йому посилку.
Поїдете до нього?
– Дуже хочу. Більше того, збираюся запропонувати провести перший з'їзд у Полтаві. Я зрозумів, чому полтавці "народили" Григорія Сковороду. Він – самородок, який випередив Канта, Шопенгауера, Гегеля. Його вчення про споріднену працю – це просто бомба. Шевченка не можна брати до рук без Сковороди. Тарас Григорович – геній, але небезпечний. Шевченко – це страждання й ненависть, а Сковорода – любов і творення.
– Проведете екскурсію офісом? – просимо Василя Олександровича.
– Та немає що показувати, заїхали сюди нещодавно. Тут я працюю фінансовим аналітиком. Ось директор компанії Олексій Вікторович, – показує на чоловіка в дверях. – Зараз із родиною намагаюся проводити більше часу. Ми переїхали на дачу під Києвом, квартиру здаємо. Жити на щось треба.
Виходимо на вулицю. Волга одягає окуляри, куртку. Закурює "Парламент". На ґанку ще хвилин 10 говоримо про спогади з в'язниці, що найбільше вразило, як виживав. Просить про це не писати.
1 
1
Коментарі