Уривок із роману "Інтернат" Сергія Жадана
Роман Сергія Жадана "Інтернат" вийде у видавництві "Мерідіан Черновіц".
35-річний учитель української мови Павло опиняється в центрі воєнних дій на Донбасі.
– Роман почав писати після трагедії під Дебальцевим. Тоді головний персонаж не просто з'явився – я його побачив, відчув і зрозумів, чого він хоче, – каже письменник Сергій Жадан, 42 роки. – Важливо, що у людей зі сходу України змінюється усвідомлення себе, своєї країни, батьківщини й патріотизму.
– У мене є знайомі педагоги в цьому регіоні. Наприклад, друг дитинства викладав у школі, потім – у Луганському університеті. З початку війни не працює. Щось узяв із нього. Третій рік сидить, намагаючись не виходити з дому. Цей роман про людину, яка прокинулася, вийшла на вулицю і раптом виявила – її будинок розташований на лінії фронту. І що другий рік – бо в романі описую події січня 2015-го, Дебальцевську операцію – довкола воюють, стріляють. І ти мусиш якось на це реагувати. Про цивільних на війні, які не обов'язково є зрадниками чи сепаратистами, мало хто говорить. Але їм доводиться обирати, визначатися, з якого боку фронту перебувають.
Хочу, щоб ми переступили через знеособлення війни. Щоб говорили про цивільних і військових, які там є, не у відсотках чи цифрах, як не про якусь масу, а як про людей, за кожним з яких – доля та історія. Загальна війна складається з окремих голосів.
"Інтернат" – не лише місце, де відбуваються події в романі. Це – метафора невкоріненості, розгубленості, невлаштованості й неприкаяності. Суспільство в нас невкорінене в цю країну – тією чи іншою мірою ми всі випускники великого українського "інтернату". Через цю метафору, зокрема, намагався пояснити своє розуміння Донбасу. Хтось зводить усе до проукраїнськості чи антиукраїнськості. У регіону – своя історія, що відрізняється від інших. Своя соціальна, економічна, культурна специфіка. І про це потрібно говорити.
Роман "Інтернат" Сергія Жадана вийде українською й російською мовами.
Фізрук сидить коло вікна, читає газети. Туман за вікном починає розпадатися на шматки, і коли черговий шматок відламується й відноситься вітром, приміщення їдальні освітлюється – і можна прочитати наступну сторінку. Потому наповзає нова маса в'язкої вологи, і фізрук відкладає газету, сидить, чекає. Збоку може здатися, що він обдумує прочитане. Витягнув ноги в бік розпаленої пічки-буржуйки, гріється. Над буржуйкою розвісив своє чорне пальто, яке відсиріло на вулиці. Пальто накинуте на стару шкільну швабру, рукави звисають порожньо й безнадійно. Воно схоже на розбійника, якого розіп'яли на хресті році так у тридцять третьому від народження Ісуса. Мокрий капелюх теж висить поруч. На плиті димить чайник, час від часу фізрук підливає окріп у кружку з міцною заваркою.
Паша заходить, зупиняється на порозі, не знає, чи вчасно зайшов. Але фізрук одразу ж приязно махає йому рукою: іди сюди, до вогню. Паша підходить, усміхається йому, як давньому приятелю, спирається на якийсь перевернутий ящик. Сухо потріскують дрова, біло зависає за вікном туман – можна подумати, що вони застряли десь у гірському готелі, тепер ось мають достатньо часу й дров, аби відігрітися й заспокоїтись, перш ніж рушити в дальшу дорогу. Ось тільки вибухи десь там, за туманом, ніяк не вщухнуть. А повернувши голову, натрапляєш поглядом на гору немитого посуду, що стоїть тут невідомо звідколи. Але якщо туди не дивитись і якщо не дослуховуватись до роботи артилерії в місті, якщо дивитися, скажімо, лише на вогонь – почуваєшся затишно й захищено. Лякає хіба що розіп'яте пальто, яке чорніє вгорі. Смерть десь поруч, вона просто вичікує.
– Чай будеш? – питає фізрук.
Паша ствердно киває у відповідь. Знаходить свою кружку із замерзлою вже заваркою, наливає туди окріп, обхоплює кружку руками – гріється. Залізо негайно прогрівається, у долоні пече, проте Паша далі тримає, не хоче відпускати цей металевий згусток тепла. Фізрук пригладжує вуса, знову запрошує сідати. Паша махає рукою: постою так, говори.
– Ти сам звідки? – питає фізрук. – Зі станції?
Мова в нього дивна: ніби грамотна, російська, без домішок, але якась не своя. Такою тут розмовляють бригадири на шахтах або менти у відділках – мова не надто освічених людей, які говорять про важливі державні справи й, оскільки бояться сказати щось не те, говорять переважно цитатами. Паша звик до такої російської, сам так уміє. У Валєри, втім, навіть ця казенна говірка симпатична: так генерали у відставці переповідають онукам героїчні сторінки власної біографії, щось беручи з даних генерального штабу, щось прибріхуючи від себе.
– Зі станції, – каже Паша. – Я зі станції.
– А я тут народився, – підхоплює Валєра. – У районі поліклініки для працівників місцевої залізниці. Двадцять хвилин звідси швидким кроком по прямій. Пам'ятаю, як цей інтернат будували. Початок – середина сімдесятих. Ми школярами середніх класів були. Прибігали сюди, будівельні матеріали крали.
– Для чого? – не розуміє Паша.
– Іграшок не було, – пояснює фізрук.
На ньому теплий сірий светр з високим коміром, чорні парадні брюки, у яких він, вочевидь, ходить на роботу, з-під них визирають сині треники – у яких він, скоріше за все, теж ходить на роботу. Гумаки скинув, натомість одягнув гумові капці. Шкода, що в нас такого фізрука немає, думає Паша про свою школу. З фізруком їм справді не пощастило: мало того, що жінка (все те саме – постійно кричить, ніколи не вислухає), так вона ще й утекла минулої осені, коли місто почали оточувати. Паша навіть змушений був кілька разів її підміняти, проте нічого доброго з цього не вийшло: на уроки фізкультури Паша приходив у важких зимових черевиках. Спортивного взуття в нього не було. Старшокласників це злило. Паша це відчував, тому одного разу прийшов до директорки, показав їй свою руку й сказав, що буде скаржитися, що це неправильно, коли його, інваліда, примушують крутитись на турніку. Директорка злякалась. Не за Пашу, який із відсохлими пальцями змушений був ризикувати життям на турніку, а за свою директорську жопу, оскільки Паша справді міг поскаржитись. Одне слово, шкода, що в нас такого фізрука немає, думає тепер Паша, обпікаючи губи окропом. Не так противно було б заходити до учительської.
– Давно тут? – питає Паша.
– Відразу після закінчення педагогічного інституту. Ветеран педагогічної діяльності. Я тут усіх пережив. Ти ж бачиш, усі розбіглися. Хіба що Нінка залишилась. Передаю досвід молодим колегам.
– Ясно, – говорить Паша. – Діти у вас хороші.
– Хороший контингент, – погоджується з ним фізрук. – Неблагополучні родини, кримінальний елемент, вплив вулиці. Відсоток алкоголізму серед батьків, несприятливі соціальні обставини. Вони ж нікому не потрібні. Їх сюди, як щенят до притулку, звозять. Перекладають відповідальність на педагогічний колектив.
– Можна подумати, це лише у вас, – підхоплює Паша. – Да в будь-якій школі те саме: ніхто нікому не потрібен. Хто ними займається – невідомо, для чого народжували – ніхто не знає.
– Народжували для продовження роду, – пояснює фізрук. – А ось виховний процес лишається на низькому рівні. Нам добре було, – продовжує, подумавши. – Ось, скажімо, коли нас узяли тоді, в сімдесятих, за розкрадання народного майна.
Паша дивиться на нього з нерозумінням. Якого майна?
– Я про будматеріали, – уточнює фізрук. – Нам влаштували товариський суд. На оптовій базі, в актовому залі. Притягли батьків, прийшли вчителі, партійне начальство. І давай нас пісочити. Без поблажок. З погрозами, шантажем, пропозиціями засадити нас по повній. Ми ж уже не малі були. Проблеми перехідного віку, адаптація до вимог соціуму. А ми не боялись. Дивно: згадую нині свої тодішні відчуття – зовсім не боялися. Знали: нічого нам не буде. Полякають-полякають – і відпустять. Тому що за нами стояла ціла країна. З фабриками, заводами, шахтами й партійною програмою. І нас ніхто не здасть. А це дуже важливо. Особливо, в підлітковому віці. Правда ж?
– Правда, – погоджується Паша.
– Ось, – підхоплює фізрук. – Нам пощастило всім. У нас була нормальна країна, нормальне дитинство.
– А іграшки? – нагадує Паша.
– Іграшок не було, – погоджується фізрук. – А країна була. Нормальна країна. Не найгірша. Дітей принаймні вирощувала. Ось мене, скажімо, виростили. І я нічого не боявся. Тут виріс. Повернувся після закінчення педагогічного інституту, – нагадує фізрук. – Передаю досвід молодим колегам. Я, щоб ти знав, нікуди звідси й не піду. Мене так виховали. У тій, іншій країні. Ось усі розбіглись, а я залишився.
– Ніна теж залишилась, – нагадує Паша.
– Так, – погоджується фізрук, але далі говорить про своє. – Ось чому я залишився, не втік? Тому що мені немає чого боятись. Я ніколи нікуди не ліз. Я просто робив свою роботу. Чого мені боятися? Згоден?
Паша мовчки киває головою. Звісно, згоден. Сам такий. Так само завжди виконував свою роботу, не тікав. Чого мені боятись? – питає сам себе Паша. Боятись нічого, я ні в чому не винен, відповідає він сам собі. Я нікого сюди не кликав, я нікого не виганяв. Я просто роблю свою роботу. Я просто вчу дітей правильно писати. Як на мене, заняття куди важливіше за стояння на блокпостах. Блокпости знесуть, а правила граматики залишаться. Тож до мене жодних претензій. Та й до нього ось теж, думає Паша про фізрука. Хороший він усе-таки мужик, простий і безпонтовий. Усі втекли, а він залишився. І далі залишиться, можна не сумніватись. Справді, всіх переживе. Житиме вічно. Люблю таких. Паша остаточно розчулюється, гарячий чай і затишний обідній вогонь роблять його сентиментальним. Давно йому так спокійно не було.
Заходить Ніна. Мерзлякувато огортається пледом, соває свого гострого носа до тарілок і кружок, перераховує консерви. Потім підходить ближче до буржуйки, простягає руки, гріє червоні долоні. Валєра помічає її, проте не особливо зважає, так, наче її немає тут. Та й вона нічого не говорить. Здається, навіть зовсім їх не слухає. Думає щось своє, гріє долоні.
Коли Валєра замовкає, виразніше лунають вибухи й автоматне тріскотіння за вікном. Відразу стає незатишно, ніби хтось із теплого сонного купе прочиняє двері в гамірливий вагонний коридор. Валєра продовжує:
– Головне, хто за все це буде відповідати? – він показує рукою довкола. – Ніхто не буде. Ось побачиш, винних не знайдуть.
– Нас зроблять винними, – припускає Паша.
– Не зроблять, – заперечує фізрук. – Ще чого. Відповідати мають ті, хто все це почав. Я особисто подивлюсь, як вони викручуватимуться. Мені цікаво, як вони будуть викручуватись.
– Їм не вперше, – каже Паша.
– Не вперше, – погоджується фізрук. Дістає з пальта сигарети, прикурює від вогню, різко нахилившись і ледь не обпаливши собі вії. – Хоча ти правий. Ясно, спробують на нас усе повісити, на тих, хто тут лишився. Так і станеться, точно. Тільки чорта з два вони на мене шо повісять! – розпалюється Валєра, і моментально зникає його бронебійна лексика з методичок. – Не вийде! Я до цього всього не маю жодного стосунку! І вони не мають! – показує він пальцем кудись за Пашину спину. Паша навіть озирається, хоча там, звісно, нікого: коридорна сутінь, мальовані синьою фарбою стіни їдальні. Але зрозуміло, що говорить фізрук про вихованців – про тих, які розбіглись, і тих, що лишились. – Вони теж не мають до цього всього стосунку. Шкода їх, Паш. Віриш?
– Вірю.
– Да, – погоджується сам із собою фізрук, – шкода. Не в той час народились, не в тій країні. Інша річ – ми. Ось нам є що згадати, – фізрук легко й по-доброму сміється. – У нас була справжня країна, нам не треба було боятись. Я своє дитинство завжди згадую з усмішкою. Серйозно, віриш?
– Вірю, – каже Паша.
– Ну а ти, Нін? – помічає нарешті фізрук свою директорку. – Згадуєш своє дитинство з усмішкою?
Ніна дивиться на вогонь, мовби не чує питання. А потім відповідає:
– Ні, не згадую. З дитинства пам'ятаю лише відчуття голоду.
– Ну, всім непросто було, – говорить фізрук.
– Не всім, – каже Ніна, – далеко не всім. Мені ось дійсно було непросто. Мені їсти було нічого. І мамі моїй теж їсти було нічого. Хоча її дитинство припало саме на той час, коли ви крали будматеріали. Він же розповідав вам про будматеріали? – звертається вона до Паші.
– Розповідав, – підтверджує Паша.
Фізрук незадоволено гмикає, але мовчить.
– Не гмикайте, – Ніна далі говорить спокійно й невиразно, ніби зізнається в смертних гріхах і наперед знає, що на неї очікує. – З голоду, звісно, ніхто не вмер, як бачите. Але й нічого доброго про своє дитинство згадати не можу. Знаєте, Валерію Петровичу, як мене називали в школі? Вам як фізруку цікаво буде. Спортсменкою.
– Чому? – дивується Паша.
– Тому що я завжди в кросівках ходила. Влітку і взимку. Хтось із сусідів віддав. Тата в мене не було, чим займалася мама – розповідати не буду. Але те, чим вона займалася, грошей їй не приносило. І в неї, до речі, тата теж не було. І вона теж усе своє дитинство проходила в чужому одязі. І теж нічого доброго про своє дитинство не згадувала. І про країну вашу так само. І не боялись ви не тому, що країна у вас така чудова була, а тому, що вас завжди хтось прикривав: як не батьки, то райком комсомолу. А ось мене ніхто не прикривав. І їх, – показує вона рукою за спину, на фарбовані сині стіни, – теж ніхто не прикриє. Крім нас із вами. Але це не значить, що вони повинні боятись. Вони не повинні боятись. Інакше гріш ціна всьому нашому досвіду й усім нашим дорослим знанням. Гріш ціна.
Ніна замовкає. І Паша з фізруком теж мовчать – не мають що відповісти, не готові. Лише сухо пострілюють дрова в буржуйці. І знову чіткими стають вибухи в туманному місиві.
– І ще, – додає Ніна. – Ось ви, Валерію Петровичу, говорите, що не маєте до цього всього стосунку. Ви коли останній раз на вибори ходили?
– Я, Ніно, туди не ходжу.
– І як звати нашого депутата – не знаєте?
– Поняття не маю.
– І на чиєму боці він тепер воює – навіть не здогадуєтесь?
– Ні, – говорить Валєра.
Паші це все ще далі подобається.
– Тоді які у вас підстави когось у чомусь звинувачувати? – питає Ніна. – Яке у вас право висловлювати комусь претензії? Ви знаєте, що в головах у батьків ваших учнів? Ви знаєте, де сьогодні їхні батьки? Чим вони займаються? Кого з них устигли прикопати за останній рік? Чи вам головне – щоб вони нормативи здавали?
– До чого тут нормативи? – запитує Валєра.
– До того. Ось ви звикли згадувати, як було добре й спокійно, як ви не боялись. Чому ж ви тепер усі боїтесь?
– Я не боюсь.
– Боїтесь. Бомбардувань, може, й не боїтесь, а ось назвати речі своїми іменами – боїтесь. І їм, – показує Ніна за спину, – боїтесь розповісти правду. Це ж не так просто, як згадувати про щасливе дитинство.
– Валерій Петрович про інше говорив, – пробує вступитись Паша.
Але Ніна його перебиває:
– Про це, саме про це: про страх і безвідповідальність. Ось ви, Пал Іванич, зі своїми дітьми про війну говорите?
– Я мовник, – каже Паша.
– А ви розумієте, що в половини з них батьки воюють? Здогадуєтесь хоча б?
– Ну.
– А здогадуєтесь, що частина з них воює проти вас? Проти нас, – виправляється Ніна.
– Проти мене ніхто не воює, – заперечує Паша сухо, оскільки бесіда починає подобатися йому дедалі менше. – Я ні за кого.
– Ну а коли стріляють по вашому племіннику – ви теж ні за кого? Коли прилітають снаряди в інтернат, де він живе? Це проти кого воюють? Проти мене?
– Я не знаю, хто стріляє.
– Справді? – дивується Ніна. – А я знаю. Хочете, вам розповім? Знаєте, куди виходить наш спортзал? Ось Валерій Петрович знає, він фізрук.
– Не знаю, – відказує фізрук.
– А я знаю, – говорить Ніна. – Спортзал виходить на південь. І снаряд прилетів із півдня. А що в нас на півдні? Валерій Петрович, що в нас на півдні?
– Ну звідки я знаю? – роздратовано говорить фізрук.
– Та знаєте, все ви знаєте. Кордон у нас на півдні. Державний кордон. Колишній державний кордон, – виправляє себе Ніна. – І стріляли саме звідти. І що тут не зрозумілого? Що тут аж такого складного, аби цього не знати? І якщо ви самі собі не хочете в цьому зізнатися, то хто вам винен?
– З іншого боку теж стріляють, – каже Валєра.
– Стріляють, – погоджується Ніна. – Тільки ж ви про це теж не говорите. Ніби вас це не стосується. Хоча давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам'ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, – говорить Ніна й підводиться, – не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик. Я готую обід. Валерій Петрович, можете мені допомогти. Да, Пал Іванич, – повертається вона до Паші, – ви теж можете лишитись на обід. Хоча Саша вас чекає, так що можете йти. Лише візьміть щось на дорогу.
Паша дякує, запихає до кишені кілька банок із консервами, мовчки виходить.
Малий сидить у коридорі, підпираючи стінку. Бачить Пашу, встає, мовчки йде через спортзал на вихід. Осіння зелена куртка, не за сезоном, чорні джинси, шкіряний рюкзак, у руках – бейсбольна битка. І кросівки на ногах.
Вони оминають школу. У вікні чорніє фізрукове пальто. Можна навіть подумати, що це Валєра махає їм на прощання рукою. Просто обличчя не видно. І руки не видно. Так, ніби одяг ще є, а людини вже немає.
1 
1
Коментарі