Сьогодні реформи не тільки не роблять, а навіть не проговорюють, вважає політичний експерт Олеся Яхно
Після Майдану українці очікували на глибинні реформи. Чому нічого не зроблено, а влада не пояснює громадянам своєї бездіяльності в цій сфері?
– Ситуація "ні миру, ні війни" вимагає від влади зосередити зусилля у двох площинах – воєнній і мирній. Причому це ще питання, яка з них складніша – фронт чи тил. Перед країною в однаковій мірі є загроза як захоплення ззовні, так і Майдану-3. Він може відбутися, якщо політичні практики з минулого повторюватимуть у майбутньому. Водночас проводити реформи під час війни дуже складно.
По-перше, через проблему стилістики й мови – як важливих складових спілкування із суспільством. Мова війни вимагає лозунговості, доступних усім визначень, позиціонування друг-ворог, тобто чорно-білого сприйняття реалій. Мова реформ потребує змістовної, глибокої розмови, насамперед усередині експертної спільноти, де немає одного ворога й де успіх залежить від багатьох складових, зокрема від громадян. Сьогодні реформи не те що ніхто не робить, а навіть не проговорює. Ключові питання припинення війни вирішуються або в боях на Донбасі, або на міжнародних переговорах. А мирна розбудова й реформи – поза увагою більшості суспільства.
По-друге, довгі роки в політиків був косметичний підхід до реформ. У результаті, системні питання – відносини влади й бізнесу, кадрову політику, самоврядування, зміни в гуманітарній сфері – Україна змушена розв'язувати майже з нуля. Для цього потрібен стратегічний підхід. А, наприклад, позачергові парламентські вибори показують: політики й далі мислять категоріями короткострокової вигоди.
По-третє, починаючи з 1990-х, усі українські політики діяли за принципом: або соціалізм, або радикалізм. Перед виборами роздавали людям пільги чи підміняли реформи зовнішніми ефектами – арештами, перерозподілами майна.
Те саме відбувалося на рівні ідеології. Всім політичним силам притаманна прив'язка до окремих регіонів. Закріплювалися на конкретній території й зловживали цим. Партія регіонів – на східному електораті, "Свобода" – на західному. Ніхто не хотів відходити від ідей, що роз'єднують.
Тому відсутнє спільне адекватне розуміння не те що проблем, а навіть понять. Скажімо, різні соціальні групи абсолютно по-різному розуміють, що таке приватизація, євроінтеграція чи, наприклад, українізація.
У суспільстві запит на реформи є – нарівні із запитом безпеки. Люди готові якийсь час жити в складних умовах.
Для яких змін ми проґавили час?
– Маємо зовсім іншу країну й іншу реальність, ніж ті, що були до Майдану. Час дуже сильно стиснувся. Часто рахунок для важливих рішень іде на години. Війна це дуже добре показує.
За півроку нова влада мала б щось зробити. Першою з великих реформ міг стати новий закон про вибори – за суто пропорційною системою із закритими списками. Його ухвалення якісно змінило б склад парламенту й підхід до формування еліти. Однак цього не відбулося.
Чому?
– Отримали би внутрішній конфлікт. Мажоритарники й партії, що дискредитували себе, не були налаштовані на зміну правил гри. Та якби дострокові вибори відбулися за пропорційним законом, мали б повний склад депутатів. Тобто навіть на окупованих територіях за пропорційної системи не фактично, а юридично, можна забезпечити процес голосування і представництво цих регіонів у Верховній Раді. Бо за пропорційною системою округи формуються дещо інакше. Ті, територія яких окупована, об'єднали б із сусідніми. Умовно кажучи, округ Криму був би в Херсоні чи Миколаєві. Таким чином, позбавили б зовнішніх ворогів можливості спекулювати на темі, що частина України не представлена у Верховній Раді. Натомість отримаємо ситуацію, коли оберемо неповний склад парламенту – близько 420 депутатів.
Політики наївно думають, що в нових реаліях можна діяти старими популістськими методами. До кінця не усвідомлюють навіть, що чи не кожна політична сила затягнула у список військових, спекулюючи на темі війни. Саме військові стануть опозицією до всіх політиків. Не розуміють, що військові дуже відрізняються від них. Що це – дві різні логіки, дві різні реальності. Прихід військових у Верховну Раду має зовсім іншу легітимацію, ніж та, що була досі. Їх у політику привела війна, а не гроші, зв'язки, кум, сват чи брат.
Чи потрібно щось кардинально змінити?
– Так, взаємовідносини між владою і бізнесом. Перший і найбільший досвід проектування українських еліт – це "швидкі гроші". Історія успіху буває різною. Можна розбагатіти за день, обікравши банк, а можна почати працювати офіціантом, далі – директором кафе чи ресторану, і вже потім – відкрити власний заклад. Та в обох випадках людина запам'ятає свій перший фінансовий успіх. В Україні це була тіньова приватизація, коли капітали виникали невідомо з чого, в умовах правового нігілізму. Вийшло так, що у всьому світі капітал – це гроші в русі, а в нас – гроші в тіні.
Це передалося на політику. По-перше, всі партії орієнтовані на швидкий результат. По-друге, принцип формування політичного проекту, навіть якщо він себе позиціонує як новий, передбачає чітку взаємозалежність із великим капіталом. Спочатку економічні домовленості, а лише потім – створення партії. Не дійшли згоди щодо фінансових зобов'язань – немає й політичного проекту. Ідеологія, професіоналізм, спільні цінності відсуваються навіть не на другий, а на третій план. Це породжує іншу проблему – мотив приходу у владу. Зараз бачимо значний приток на менеджерські функції в держапарат успішних бізнесменів. А для людини з бізнес-свідомістю завжди головними будуть її бізнес-інтереси. Якщо в поле вийдуть мисливець, селянин і художник, вони бачитимуть його по-різному. Не тому що хтось моральніший, а в силу мотивацій: мисливець шукатиме, на кого можна вполювати, селянин думатиме, чим засіяти, а художник обиратиме кращий ракурс горизонту. Так і в Україні: досі не вироблено підходу до кадрової політики й системи управління.
Як варто змінювати систему формування влади?
– У нас немає професійних політиків. Коли депутат – це не власник фабрик і заводів. Коли дискусія – не торг і обмін, а пошук правильних рішень для держави. Зараз діалог щодо розділення влади й бізнесу дуже банальний. Пропонують або все забрати в олігархів часів Януковича і перерозподілити, і кажуть, що все зло – від олігархів. Або: що ті не мають жодного впливу на політику.
Україні потрібно легітимувати приватизацію. Щоб суспільство отримало фінансову компенсацію, а олігархи перетворилися на представників великого бізнесу. У Великій Британії цю проблему вирішили на законодавчому рівні. У нас олігархи в 1990-х за безцінок скуповували обленерго, заводи, фабрики. Є механізм зіставлення суми, за яку колись придбали підприємство з теперішньою виручкою від його діяльності, і подальшої доплати державі певної суми грошей. Принципово, щоб це був не примусовий, а добровільний крок – як із боку капіталу, так і з боку влади.
Як вчинити із Донбасом?
– Немає жодних підстав вважати, що він має бути автономний. Коли ситуацію на Донеччині й Луганщині порівнюють з Югославією, у цьому є велика спекуляція. Жителі Донбасу не відрізняються від решти українців – ні етнічно, ні релігійно. Лише ментально. По-друге, сепаратистам і Путіну не потрібні "ДНР" та "ЛНР". Справжня мета війни – мати територію дестабілізації в Україні, що послаблювала б її державність і не дозволяла б ухвалювати централізовані рішення в масштабі всієї країни.
Інша річ, що поділ Донбасу на зони, контрольовані Києвом і не підконтрольні йому, – невідворотний. Це механізм збереження Донбасу для нас і розбивання так званих ДНР та ЛНР як якихось цілісних структур. Також треба пам'ятати: перемир'я стало можливе і тому, що в ньому була зацікавлена Москва. З одного боку, ми побачили: Україна не може самостійно протистояти регулярним російським військам. Перемоги, яких Київ досяг за останні місяці, обнулилися. Водночас і Кремль не знає, що робити далі. Адже стало зрозуміло: Росія не може отримати повний контроль над Україною. А контроль над якоюсь частиною Донбасу для Путіна не є остаточною метою. Тому це – тимчасова пауза. Дестабілізація в регіоні триватиме довго.
Що стримує Москву від повномасштабного вторгнення?
– По-перше, Кремль не має стратегії, розуміння того, що буде далі.
По-друге, відсутність мобілізації суспільства на війну з Україною. Одна річ показати поганих "фашистів" і "бандерівців", а інша – оголосити війну "братньому народові". Недарма поховання десантників поблизу Пскова відбувалися таємно, родичам сказали, що вони загинули на навчаннях.
По-третє, зростаючий фактор ізоляції Москви, а також роз'єднання російського суспільства. Зараз там полюють на відьом. Тим, хто підтримує Україну, фактично оголосили анафему. Своєю чергою, ізоляція від світу знищує всі попередні досягнення – політичні, економічні. Створити ж самодостатню державу дуже складно. Її треба будувати навколо ідеї, якої в Росії немає. Спочатку політичною основою бачили православ'я. Та це – шлях у нікуди. РПЦ не піддається реформації, а Росії потрібні зміни й сучасна держава. Тепер як національну ідею оголосили захист "русских" у світі. Насправді росіяни, як титульна нація, потребують захисту в самій РФ. Путін сам створив собі проблему: активізував націоналістичний прошарок суспільства, що довго спав, і тепер не може здати назад. Крім того, втратила будь-який сенс ідея Митного союзу.
Сьогодні вся державна політика зав'язана навколо фізіології Володимира Путіна. Якщо припустити, що політично він зникне, Росія може почати розпадатися. Рішення, що Путін провів за останні півроку, мають одноразовий характер, прив'язаний до його персони. "Кримнаш" – не назавжди.
Досвід яких країн може знадобитися Україні в протистоянні з Москвою?
– Прямого аналога російсько-українського конфлікту в історії немає. Він дуже різнопластовий і різноплановий. Ситуація на Донбасі і в Криму – це різні сценарії. Та досвід інших країн варто запозичувати. Наприклад, на рівні військової стратегії самооборони – дублювати Ізраїль, армію будувати за зразком країн північної Європи. В економічних і соціальних реформах можемо орієнтуватися на Грузію, східноєвропейські країни.
Головне, що повинні зрозуміти: так, як учора, вже не буде. Світ став інший. Путін обнуляє не лише пострадянські кордони, а й усю міжнародну систему безпеки після Другої світової війни. Однак зміни торкнуться й самої Росії. Це лише питання часу.
Україні ж варто відійти від практики "плачу Ярославни". Досить себе жаліти. Потрібно максимально прораховувати всі варіанти. Можливо, що наступним ударом Путіна стане південь України. Маємо бути готові до всіх сценаріїв. Зокрема й до того, що конфлікт затягнеться на п'ять – десять років. Частини території тимчасово можемо позбутися. Але, так чи інакше, будемо повертати. І повернемо.
4 
1
Коментарі