"Насилля над собою – добро. Насилля над іншим – зло", - Анатолій КРИВОЛАП, 67 років, художник

Анатолій КРИВОЛАП Народився 11 вересня 1946 року в місті Яготин на Київщині. У сім’ї було троє синів, мистецтвом займається лише Анатолій. Закінчив столичний Державний художній інститут, факультет монументального живопису. На початку 1990-х брав участь в арт-об’єднанні ”Живописний заповідник”. Його членами були Олександр Животков, Марк Гейко, Тіберій Сільваші. Мав виставки в Німеччині, Франції, США. Першим колекціонером його картин став поляк Ришард Врублевський (лікар, 15 років служив на судні. – ”Країна”). За 25 років він не пропустив жодної виставки Криволапа. Зараз художник дарує йому роботи. 28 червня торік установив національний рекорд: роботу ”Кінь. Вечір” на аукціоні в Лондоні продали за 186 200 доларів. Полотна експонуються в Національному художньому музеї України, музеях Австрії, Великої Британії, Японії. Позаторік отримав Національну премію імені Тараса Шевченка за цикл із 50 робіт ”Український мотив”. Живе і працює в Києві та селі Засупоївка Яготинського району. Одружений. Імені дружини не каже. Донька Ганна – художниця, син Олексій – машиніст локомотива. Має чотирьох онуків, усі – хлопці. Тримає трьох собак

Поділяю себе на людину, яка живе, як усі інші, і художника. Цих двох у собі намагаюся не змішувати.

Майстерня – храм. Не заходжу туди зайвий раз. Закриваюся від реального життя, яке завжди було мені нудне й нецікаве. Якось мусив переночувати в майстерні на Нивках. Після того два тижні не міг там працювати.

У дитинстві старався бути один. Дивився на поле, небо – це приводило в особливий стан. В інституті зрозумів, що предмети й кольори навколо не влаштовують мене. Вони побутові. Шукав справжні відтінки, які викликають почуття, – у старій цеглі, вицвілій фарбі. Музикант сприймає світ через звуки, я – через колір.

У мистецтві йшов шляхом "не те": освіта, навчання в академії – усе було не те. І протягом 15 років, коли експериментував, знову було "не те". Курбе (Жан Дезіре Ґюстав Курбе – французький пейзажист, жанрист і портретист XIX століття. Його вважають одним із засновників реалізму в живописі. – "Країна") написав 49 натюрмортів білого на білому, і потім усе життя так і працював. Я також брав один варіант пейзажу і прописував його. Якось пізно вночі під час "прописки" стомлений майже автоматично робив рухи. Раптом накрило хвилею: усе, що робив до цього, – неправильно. Не міг заснути. Наступного дня привіз ту роботу додому, щоб до неї звикнути. На полотні була червона земля, синє небо і дерево, що тануло у синьому.

Художник відловлює нові почуття й мовою фарб передає іншим.

У дитинстві дивувало, як дівчата збиралися вишивати. Сиділи й говорили: не така нитка, треба поїхати до Києва, купити. Народна вишивка, домоткані доріжки – ідеально згармоновані за кольорами.

Колір – моя мова. Ставлю поряд кілька відер фарби – то найкраща картина.

Зробив понад 80 відтінків червоного. У ньому є всі настрої.

Перший червоний пейзаж "Багряні висоти" виставив 1989 року. Відразу реакція – хто це? Бо мене не було в мистецькому процесі 15 років. Наступне запитання: де цю картину почепити? Вона виділялася серед усіх робіт на виставці в Будинку художника.

Із полотном проходжу різні стадії відносин: від незнайомця до приятеля, ворога, потім – друга. Коли робота не виходить – полотно ворог. Другом стає, коли не бачу шляхів його вдосконалити. Як тільки полотно полюбив, не здатен бачити недоліки.

Стараюся не думати про продані роботи. Це те, що позаду. Повернення не надихає.

Кохання, як і мистецтво, вимагає повної віддачі – емоційної, духовної. Для мене це була загроза для творчості.

Ніколи не обманював жінок щодо себе. Завжди починав розмову з неприємного: я художник. Я – егоїстичний. Нічого, окрім живопису, робити не буду. Є митці, які можуть ходити в магазин, прибирати в хаті – я не можу.

У сім'ї кожен повинен виконувати свою роботу, але мета має бути одна. Сім'я має підтримувати найперспективнішого, створити умови для реалізації. Немає нічого особливого в тому, що чоловік пожертвує чимось заради успіху жінки.

Мої діти росли напівсиротами. Приходив додому пізно, коли спали, прокидався – вони вже були в школі.

У мами був закон: вчитися у школі добре, поводитися – щоб сусіди не жалілися, а професія і дружина – твій вибір. Так само виховував і своїх дітей.

"Ти – не найкращий, але й не найгірший". Це, мабуть, найважливіше, що сказала мені мати.

Батько ніколи так і не змирився, що син – без професії.

Про страх ніколи не думав. Стараюся не залазити в ті закутки, які не допомагають у творчості.

Чоловічий характер побудований на адреналіні. Він під час творчості не зрівняється ні з чим. Тому ніколи не зловживав алкоголем.

Кожна людина, яка на щось сподівається, є віруючою.

Насилля над собою – добро. Насилля над іншим – зло.

Не знаю, що означає слово "патріот". Але знаю, що не міг би жити в іншій країні. Я – українець.

Не можу малювати іспанський чи французький пейзаж. Відчуваю, що краса, але нецікаво. В Україні ж сяду під кущем, хвиля, як цунамі, накриває, і вже можу працювати. За кордоном сприймаю оком, вдома – душею.

Ніколи не мав інтересу до облич. Колись думав, що найсильніші – людські почуття. Коли перебрався до села, зрозумів: найбільше почуттів має природа. Її слухаю.