"Місія кожного народу – бути собою. Всяке її перевищення небезпечне для решти світу"

Звідки береться переживання України як своєї особистої долі? Адже ніхто нас спеціально не виховував, ніхто не закидав у душу думку про Україну. Навпаки, все робилося, щоб ми жили бездумно й не бачили цієї проблеми. А настає час – і вона в тобі озивається.

У молодості я був мрійником. Нині – пенсіонер, який уперто працює.

Своїх днів народжень не визнаю і не святкую. Це вибиває з нормального ритму. Весь час від них утікав – то до себе на Донеччину, то до Марти в Галичину.

Спеціально для мене ніхто ніяких чудес не призначав. Але є і для мене, як для всіх, – велике чудо Життя.

Боротися з брехнею контрбрехнею – марна справа. Єдина альтернатива – правдива інформація.

Написав "Інтернаціоналізм чи русифікація?", бо хтось мусив озвучити ті речі. Не думав, що праця змінить мою долю. Вирішив: напишу і повернуся до своїх справ. А влада одразу взялася. Та й наші патріоти на мене дивилися скоса, мовляв, не у своє поле вліз.

Не називайте нікого нічиєю совістю. Совість у кожного своя.

Завжди мав співчуття до слабшого й несприйняття до сильнішого. Перемагають ж бо завжди хитріші, нахабніші й підліші.

Не скажу, що був українським націоналістом. Просто розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша. Але весь час на кожному кроці відчував оцю зневагу до всього українського. Я ж не лише за українців заступався, а й за кримських татар, і за своїх друзів-євреїв. Мною рухало відчуття справедливості.

Може, і не став би українцем, якби в дитинстві не почув на бабиному хуторі, як дівчата співають "Коло греблі шумлять верби".

 

Те, що Донеччина російськомовний край, – міф. Принаймні перед війною та в перші повоєнні роки російськомовними там, як і скрізь, були тільки великі міста. Все змінила хрущовська шкільна реформа.

Моє дитинство пахне пекучим донецьким сонцем і найсмачнішими у світі жерделями з нашого садка в Оленівських Кар'єрах.

Мати називала мене тонкосльозим. Я міг розплакатися, навіть побачивши вбиту пташку.

11-річним я косив нарівні з дорослими.

Батька я мало знав, він загинув на фронті. Пам'ятаю, був твердий і суворий. Але справедливий. Якось ми, гурт хлопців, добряче нашкодили і ніхто не зізнавався у своїй вині. Він не сварив, не погрожував. Промовив до мене: "Ану скажи, положа руку на серце". Я ту фразу на все життя запам'ятав.

У дітях є щось жорстоке. Ну чого було лазити на скелі й видирати кібчачі гнізда? Або бити жаб? У нас там річка була, жаб повно, і каміння багато – це ж кар'єр. То змагалися: хто вцілить більше жаб.

Плакав, коли Сталін помер. Дуже плакав. Був тоді студентом, жив у гуртожитку. О шостій ранку всі здригнулися від повідомлення і зайшлися плачем. Мій друг Валентин Скорик бігав і снігом голову посипав. Тільки молодий викладач історії Полікарп Мірошниченко стояв збоку і на все те іронічно дивився. Вже потім стало соромно. Полегшало, коли Андрій Сахаров у цьому ж зізнався.

У молодості я часто закохувався в дівчат, але ненадовго. Через те мене прозвали донжуаном, хоч це була неправда. Я шукав свій ідеал, а знайти не міг.

Що таке любов? Є безліч визначень, але жодне з них не є і не може бути достатнім. Це інтимно неповторне почуття, неповторна людська доля. З'являється нізвідки й невідомо куди веде. Може, це самопосвята – Жінці, Батьківщині, Справі, Призначенню. А може, це спрага повноти.

Щастя – це умовний вираз, щоб побажати комусь або й собі найбільшого можливого добра – "хай щастить". Або сказати про чиєсь надзвичайне везіння: "Пощастило чоловікові". Таких ситуацій безліч, але всі вони минущі. Щастя ж як стабільний стан, що в ньому людина живе і з котрим освоїлася, не уявляю. Мабуть, для нормальної людини це було б пекло.

Найщасливіший у житті був день, коли зустрів свою майбутню дружину, 5 травня 1962 року. А найнепростіший – коли вийшов з тюрми, 5 листопада 1973 року.

Я, Микола Вінграновський та Іван Драч виступали на літературних вечорах у Львові. Прийшли на ювілей письменниці Ірини Вільде. Танцювали. Було багато вродливих дівчат. Я хапався то за одну, то за другу. Вінграновський і Драч теж не дрімали. А потім прийшла Марта. Здалося, що якийсь чар від неї йде, – припала до душі. Ми весь вечір тільки з нею танцювали вдвох. Хоча я не вмів, міг ноги відтоптати, але вона відчувала й керувала моїми рухами. За один вечір у нас усе вирішилося.

Мав малесеньку комірчину на вулиці Інститутській, навпроти Держбанку. Кімнатка 6 метрів завдовжки й 2 завширшки. Весілля відзначили в парку на лавочках. Прийшли Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Євген Гуцало. Як усі розійшлися, Гуцало чогось лишився з нами. І сидить, і сидить. Ледь діждалися, доки він пішов.

Після арешту мати найбільше переживала, що Марта мене покине.

На жаль, у мене лише одна донька. Коли почалися конфлікти з владою, другої дитини не заводили.

Як Оленка пішла до школи, взагалі не знала російської мови. В дитинстві часто придумувала казки, прислів'я дотепні. Я це все записував. І з онукою так само. Інколи, як поганий настрій, візьму, почитаю – так приємно стає.

Доньку ми не надто й виховували. Вона сама якось виховалася. Може, це правильно, а може, й ні.

Не варто перейматися термінами. Краще придивитися уважно, на яке явище їх наліплено.

Національна ідея – те, що реально об'єднує народ. Майдан оживив ідею справедливості та свободи, нашої належності до Європи. Російська агресія дала силу спротиву й політичному самобуттю.

Місія кожного народу, як і кожної людини, – бути собою. Всяке її перевищення небезпечне для решти світу.

Наша мова ще ніколи не була така досконала, як сьогодні. Мільйони людей розмовляють українською та готові її захищати. Якщо влада поставить під загрозу її існування, складно уявити, яка енергія спротиву може вибухнути.

Нам доводиться ходити по колу. Вертатися до того, що вже нібито було осмислене, зрозуміле, але не реалізоване. Це стосується не тільки останніх 20 років, а всієї нашої історії.

Ми – єдина країна, в якій ніхто не боїться президента, але всі бояться керівника будинку, дільничного міліціонера, дрібного чиновника. Бо на вищому рівні ще можна користуватися якимись свободами. Внизу демократія закінчується. На жаль, саме тут ідеться про конкретні справи.

Країні потрібен середній клас інтелектуалів. Елітарні розуми – вузька плівочка над суспільством. А далі починається повний примітивізм – так, ніби нічого цього й не існує.

Хто ж не любить України? Всі люблять. Навіть вороги. Та нам ідеться не про ритуальну любов, а про ту, коли життя віддається.

Не прощати можна собі самому. Не прощати іншим – не по-християнському, не по-людському. Хіба що йдеться про жорстокість до людини чи живих істот.

Не люблю слова "успіх". На нього тепер лягає тінь чогось кар'єрно-рекламного. Успіх не може бути ні метою життя, ні критерієм самореалізації.

Стосунки з грошима в мене суто прагматичні. Колись витрачав їх на книжки, тепер – на ліки.

Періодів цілковитого відчаю в мене не бувало. Може, через нерозважність. Від того відчаю, який буває, коли дивлюся на наше суспільне життя, рятує вічна надія. Хоч і розумію її ілюзорність.

Про Бога не знаю. Але треба жити так, наче Він є і наче Він усе­зрячий і всесправедливий. Інакше кажучи – прислухатися до своєї совісті.

Світу ніщо не врятує. Але світ іще може врятувати красу. Бодай на деякий час.

Хай кожен іде своїм шляхом. Але бажано, щоб цей шлях вів до України, а не від неї.

Може, не завжди чиню добро. Але бажаю – постійно. Бачу зло не як людину, а як рису людську.

Я – некатегорична людина. А ще не вмію ображати інших, хоч мимоволі доводилося.

Хочеться, щоб кожен день був більше насичений роботою. Але рутинних справ не вдається уникнути. Ранок починається з гімнастики. Потім снідаю, приймаю купу ліків. Гуляю, а тоді сідаю до роботи. Я в боргах, як у реп'яхах, – якийсь треба текст написати, комусь на листа відповісти.

Місія людини – бачити великий світ, бути собою серед людей, вчитися в них і робити те, на що почуваєш себе здатним.

Щоденник підготовлений за матеріалами видань "Збруч", "Дзеркало тижня", "День", "Світ", "Радіо Свобода", "Факти", "Віче", "Донеччина", "Країна", "Rec Візити", відеоінтерв'ю "В гостях у Дмитра Гордона"

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×