Малороси в Російській імперії відігравали приблизно ту ж роль, що шотландці – у Британській: мостили їй шлях до світової слави. Вони не просто допомагали їй колонізувати нові території – вони колонізували її самі. У їхній уяві вони були на службі не в "москалів" – а в імператора. Це був їхній імператор і це була їхня імперія. "Не тебе. Государю твоему поддалась", – твердила Малоросія у своїй уявній розмові з Великоросією устами Семена Дівовича, автора памфлету "Разговор Малороссии с Великороссией" 1762 року.
Російська імперія не була російською національною державою, тобто державою великоросів. В уяві багатьох вона навіть не була продовженням Московського царства. Вона була модерною й західною імперією, творивом рук Петра І настільки, що міністр фінансів граф Канкрін пропонував назвати її "Петровією", а її жителів – петровянами. У всякому разі, малороси не почувалися молодшими партнерами великоросів в управлінні імперією. Навпаки: Євген Гребінка писав на початку XIX ст., що малоросійська колонія домінує в Петербурзі. Уся бюрократія, всі університети переповнені малоросами. І коли робляться призначення, малорос є першим кандидатом як "людина духу".
Іншою була доля тих, хто лишилися в Малоросії. Їхнє життя й побут не мінялись з часів Хмельницького. За словами Пантелеймона Куліша, уродженця козацької сім'ї на Чернігівщині, у цьому побуті не було нічого від англійського комфорту, французького блиску чи німецької респектабельності. Це було розмірене й часом навіть нудне життя, яке описав Гоголь у "Старосвітських поміщиках".
Однак спокійним його можна було назвати лише примруживши око. Це було західне пограниччя Російської імперії, що в разі війни – як-от Кримської – ставало прифронтовим тилом. Тут діяли таємні масонські ложі й декабристські товариства. На сусідніх територіях відбувалися польські повстання. Революційні емісари й кур'єри перетинали її вздовж і впоперек.
Окрему небезпеку становила сама держава. Вона з підозрою ставилася до їх знатного статусу і в багатьох випадках мала рацію: козацька старшина, здебільшого низького походження, була самозваною знаттю. Тому російська імперська влада влаштувала потомкам козацької старшини ретельну перевірку: вимагала, щоб ті документально засвідчили свій статус. Не всі змогли її пройти, хоч у малоросійських губерніях процвітав промисел фальсифікації документів.
Ті, хто зберегли статус знаті, не забули стресу й приниження, які їм довелося пережити. Потреба доказувати свої шляхетські права спровокувала в нащадків козацької старшини інтерес до історії. Це ж у свою чергу "нагадало" їм, що Росія, попри свої обіцянки, знехтувала історичними правами й привілеями їхньої батьківщини. Вони дивилися на імперську владу, словами тогочасного документа, як "вовки з лісу". І хоча та не дискримінувала їх і не чинила перешкод у службовому просуванні, не можна сказати, що вони правили у своїх губерніях. Частка малоросів серед місцевого бюрократичного апарату впала від 50% 1812 року до 13% – 1914-го, а частка великоросів зросла з 33% до 63%.
Це не була свідома дискримінація: російська імперія намагалася не гнітити жодну локальну еліту, якщо та зберігала сяку-таку лояльність. Тут діяли інші неписані механізми, що сучасною мовою називаються корупцією та кумівством. Більшість губернаторів, призначених у малоросійські провінції, не були малоросами. Відповідно, не були ними їхні родичі й знайомі. А також знайомі їхніх родичів і родичі їхніх знайомих. Тобто всі ті, що входили до губернаторської свити і яких треба було забезпечити державними посадами насамперед. Ясна річ, завжди залишалися способи ввійти в цей світ, одружившись із губернаторською дочкою чи племінницею або ж попросивши "самого" губернатора чи його дружину стати хрещеними батьками своєї новонародженої дитини. Та самолюбство місцевих знатних малоросів все одно не могло так легко змиритися зі зведенням їх до фактично другорядного стану на їхній же землі.
Відчуття "Хай чужинці не правлять нами!" часто ставало стартовою точкою для появи націоналізму. До середини 1840-х знаємо небагато прикладів його проявів. Та це не означає, що його було мало чи не було зовсім. Рідкісними були лише ті випадки, які, з погляду Петербурга, могли б розглядатися як зрада. Як-от, до прикладу, таємна місія чернігівського дворянина Василя Капніста, який 1791 року за дорученням членів місцевого гуртка з'явився в Берліні при дворі короля Фрідріха-Вільгельма ІІ із пропозицією взяти Україну під протекторат Пруссії. Загальним було мовчазне й тихе незадоволення, що іноді межувало з ненавистю.
"Огида, яку народ Малоросії відчуває до народу Великоросії, така сильна, що її можна справедливо охарактеризувати як національну ненависть, – писав німецький мандрівник Йоганн Ґеорґ Коль після відвідання України в 1830-х роках. – Якщо настане день, коли колосальна імперія розпадеться на шматки, годі сумніватися в тому, що малоросіяни утворять окрему державу. Вони мають свою власну мову, власні історичні спогади, вони рідко змішуються зі своїми московськими господарями й нараховують уже понад десять мільйонів душ".
Однак публічні вияви такого невдоволення були рідкісні. Ба більше: вони могли співіснувати з проявами лояльності до імперії. Мішанину в головах малоросійських поміщиків добре передає російський письменник Микола Лєсков. Він прожив на Київщині майже 10 років і добре знав звичаї місцевого населення. Лєсков описує тип "малоросійського патріота", патріотизм якого проявлявся передусім у симпатії до малоросійського жупана й малоросійської мови, а вже потім – у презирстві до чужинців. Це презирство, однак, мало радше релігійну, аніж національну основу.
Малоросійський поміщик шанував православ'я, яке вважав єдиним правильним християнством. Усіх інших християн мав за недовірків. Насамперед німців: за те, що вони "святых не почитают" – натяк на протестантів, а далі за ними – євреїв і "остальную сволочь". Це не означає, що він не приймав їх у гості. Але перш ніж пустити до свого столу, влаштовував екзамен, як вони ставляться до "наших святих". Причому під своїми святими мав на увазі винятково малоросійських: слова "руський" у значенні "малоросійський" він виразно протиставляв "московському" чи великоросійському, північному. "Московське" і "руське" для нього були два різні поняття як на небі, так і на землі. Тому чітко відрізняв "московського" святого Миколу від "малоросійського" святого Георгія (Юрка). Другого поважав значно більше і ставив вище за першого. І вимагав визнання цієї ієрархії від своїх гостей. Якщо ж гість не витримав екзамен, то міг на собі відчути міцність господарських крісел або навіть гнучкість його різок.
Таке співіснування в одній голові невдоволення й лояльності – двох чи більше речей, які в нормальних умовах взаємовиключають одна одну, – називають амбівалентістю. Вона стала однією з головних рис у "малоросійській" національній орієнтації. Була надзвичайно поширена серед українців Російської імперії в XIX ст. та Радянського Союзу – у XX ст. З одного боку, "малороси" вірнопіддано служили імперській владі й робили успішні кар'єри. З другого – "мужньо" тримали при цьому дулю в кишені. Демонстрували ж її відкрито тільки за нагоди, коли почувалися безкарними – як-от у момент розпаду імперії 1917-го чи 1991 року.
Ідентичність малоросів була ситуаційна. Вона могла мінятися за кожної зміни політики чи повіву історії. Але було те, що залишалося незмінне: добре зрозуміле відчуття успіху чи вигоди. Як правило, у складному переплетінні етнічних, релігійних, політичних та інших уподобань гору брав соціальний статус і пов'язаний із ним комфорт. Малоросійський поміщик міг бути малоросійським патріотом і ревнивим православним так званої "київської традиції". Але Лєсков пише про іншу рису його побуту, що не афішувалася публічно: цей поміщик утримував у себе цілий гарем дівчат, яких відбирав і забирав із кріпацьких сімей з участю своєї дружини (!). Доки існуючий лад міг безкарно забезпечувати йому такий "бонус", він не мав потреби бунтувати проти нього. Міг собі тримати дулю в кишені – але важливіша за дулю була власна кишеня (Далі буде)
7 
35413
Коментарі