вівторок, 04 грудня 2012 18:42

"Люди для мене важливіші за Бога", - Алессандро БАРІККО, письменник, есеїст, літературний і музичний критик

  Алессандро БАРІККО. Народився 25 січня 1958 року в Турині, Італія. Там закінчив ­філософський факультет і одночасно – консерваторію по класу фортепіано. Працював музичним критиком у газетах La Stampa та La Repubblica, ведучим телешоу.
У літературі дебютував романом ”Замки гніву” 1991-го. За два роки за книжку ”Море-океан” отримує премію Viareggio, одну з найдавніших і найпрестижніших літературних ­відзнак ­Італії. 1993-го стає одним із засновників школи письменницької майстерності. Називає її ”Школа Голдена” – за іменем ­головного героя роману Джерома Селінджера ”Над ­прірвою у житі”. Популярності Барікко додає екранізація його театрального монологу ”1900. Легенда про піаніста”.
1998 року дебютує як режисер у фільмі ”21 лекція”. ­Присвячує картину дев’ятій симфонії Бетховена. 2007-го французький режисер Франсуа Жирар екранізує роман Барікко ”Шовк”. Головні ролі у фільмі виконують Майкл Пітт та Кіра Найтлі.
Російською перекладено вісім книжок Барікко. Українською дві:  ”Без крові ” і  ”Така історія ”.
Одружений із журналісткою Барбарою Франдіно, мають двох синів. Із 2003-го живуть у Римі.
5–6 жовтня цього року був гостем фестивалю ”Книжковий арсенал” у Києві
Алессандро БАРІККО. Народився 25 січня 1958 року в Турині, Італія. Там закінчив ­філософський факультет і одночасно – консерваторію по класу фортепіано. Працював музичним критиком у газетах La Stampa та La Repubblica, ведучим телешоу. У літературі дебютував романом ”Замки гніву” 1991-го. За два роки за книжку ”Море-океан” отримує премію Viareggio, одну з найдавніших і найпрестижніших літературних ­відзнак ­Італії. 1993-го стає одним із засновників школи письменницької майстерності. Називає її ”Школа Голдена” – за іменем ­головного героя роману Джерома Селінджера ”Над ­прірвою у житі”. Популярності Барікко додає екранізація його театрального монологу ”1900. Легенда про піаніста”. 1998 року дебютує як режисер у фільмі ”21 лекція”. ­Присвячує картину дев’ятій симфонії Бетховена. 2007-го французький режисер Франсуа Жирар екранізує роман Барікко ”Шовк”. Головні ролі у фільмі виконують Майкл Пітт та Кіра Найтлі. Російською перекладено вісім книжок Барікко. Українською дві: ”Без крові ” і ”Така історія ”. Одружений із журналісткою Барбарою Франдіно, мають двох синів. Із 2003-го живуть у Римі. 5–6 жовтня цього року був гостем фестивалю ”Книжковий арсенал” у Києві

Кожну книжку треба вчасно закінчувати. Якщо відчуваєте, що варто ставити крапку, але продовжуєте писати, можуть статися непоправні зміни. Одне зайве речення зруйнує весь текст. Так само й у житті – треба вчасно закінчувати розмову, стосунки.

Якщо зображую в романі море, це не значить, що жити не можу без води й романтики. Ніколи не надаю чомусь особливого значення. Я просто пишу книжки.

Коли пишу, шматки світу якимось чином потрапляють у мій власний вируючий казан і так у ньому виварюються, що стають чимось принципово іншим. Тому в моїх творах неможливо знайти повністю реальних фактів.

що більше можливостей, то ретельніше треба вибирати.

Книжка – це бажання зібрати шматочки знань і покласти їх у форму, зручну для передачі іншим. Але, з іншого боку, народження будь-якого тексту – це завжди спроба дубляжу, намагання передати те, що бачили твої очі. Або це зображення демонів, які живуть усередині автора.

Люди для мене важливіші за Бога. Бо це вони створили тих, кому самі ж і моляться. Колись я сповідував християнство, а тепер сповідую людяність.

Головне в житті – відчувати життя. Щоранку прокидатися, бажано в доброму гуморі, – ось і все.

Війна – це завжди своєрідний стрибок, несподіваний поворот долі того, кого вона торкається. Війна – це динамічний інструмент історії, який усе приводить у рух. Вона веде до початку, до витоків речей.

Пишучи, відчуваю себе сильним. За це ціную свою професію найбільше. Створення книжки – як футбол: ніколи не знаєш, який буде результат. Але граючи, почуваєшся впевнено.

Якби я плив у шторм на кораблі, а він несподівано потонув, хотів би опинитися на безлюдному острові. Але лише на тому, який я добре знаю. Нехай це буде острів Понца поблизу Неаполя. Ну, ще може бути Просіда, неподалік Понци. Ми, північні італійці, завжди хочемо володіти тим, чого не маємо.

Я, скоріше, допитливий, ніж щасливий. Ніколи не ставив завдання здобути щастя. Подорожую, спілкуюся з людьми, споглядаю. Вловлюю частинки світу й радію подіям. Це не завжди робить мене щасливим, зате зберігає живим.

Робота письменника – найважча у світі. Саме тому під кінець життя більшість спиваються, впадають у депресію. Мало хто з них має нормальну родину. Дуже боюся, щоб зі мною такого не сталося.

Не знаю, чи боюся смерті. Ніколи не думав про це. Треба буде колись замислитися.

Доки не приїхав до України, не мав найменшого поняття, що тут їдять, як виглядає Київ, якого кольору в людей волосся. Усе це я побачив, але слов'яни все одно лишилися для мене загадкою. Треба буде колись розгадати її.

У стосунках головне – завжди лишатися самим собою. Того ж треба вимагати й від партнера. Бо немає нічого гірше, ніж закохатися у несправжню людину. Усе життя тоді перетворюється на брехню.

У хорошій книжці щось завжди має лишатися неясним. Читач повинен сам заштрихувати білі плями і встановити потрібні зв'язки.

Час – мій головний учитель. З ним приходять навички виживання у цьому світі.

 

Неможливо сказати, де ­починаються і закінчуються любов, пристрасть. ­Намагаючись визначити межі цих понять, ми бачимо лише щось невловиме.

Раніше цікавився філософією. Так захоплювався, що здобув по ній нау­ковий ступінь. Але тепер головна моя ­філософія – буденне життя.

Колись отримав листа від британки. Вона писала, що я точно змалював із неї одну з героїнь. Ніби-то присвятив їй цілу сторінку в книжці. Такого не могло бути, це просто збіг. Коли описую персонаж, від якоїсь людини беру манеру сидіти за столом, від іншої – колір очей. Але ніколи не списую всі риси з однієї особи.

Завжди треба слухатися своїх бажань, навіть якщо світ не ­сприймає їх. Зрадите суспільство, зате ­лишитесь ­вірним собі.

Нерозумні люди – цілком безпечні. Дехто за все життя не зробить нічого поганого, бо просто до цього не додумається.

Немає такого, що я роблю щодня. В усьому люблю різноманітність.

Завжди треба очікувати від майбутнього чогось грандіозного. Забагато людей самі роблять своє буття сірим і нецікавим, а потім звинувачують у цьому інших. Той, хто сподівається на величне, змінює світ.

Зараз ви читаєте новину «"Люди для мене важливіші за Бога", - Алессандро БАРІККО, письменник, есеїст, літературний і музичний критик». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі